Кривавий козацький батіг

15 липня 2018, 12:01
Невдоволений сам Білоцерківським договором та побачивши, що невдоволене й суспільство і козаки, що влаштовують антигетьманські бунти, Хмельницький починає підготовку збройного виступу проти Речі Посполитої.

Як привід до мобілізації козацького віська було використано підготовку до походу — не то в межі Російської держави, не то супроти придунайських васалів турецького султана. Обидва напрямки цілком влаштовували офіційну Варшаву.

Отож державні мужі Речі Посполитої, помітивши підозріле бродіння в козацькій Україні, на сполох забили не відразу. Коли ж загроза безпеці Речі Посполитої стала очевидною, часу виправляти допущені помилки залишилося небагато. Адже Хмельницький, зібравши під своєю булавою найбільш боєздатні полки, стрімко рушив з ними на Брацлавщину. Війна, на яку так нетерпляче чекало козацтво впродовж останніх півроку, стала реальністю. 

Щойно перед тим сейм 1652 р. не зумів ратифікувати Білоцерківську угоду. Такий розвиток подій розв’язував Хмельницькому руки в справі її денонсації. Але Хмельницький вирішив діяти дуже тонко: не бажаючи власним виступом рвати мир з Річчю Посполитою, він обрав мішенню для козацької атаки Молдавське князівство. 

Формальним приводом для виступу могла бути відмова молдавського господаря Василя Лупу виконати обіцяне роком раніше та видати свою доньку Розанду за гетьманового сина Тимоша. Насправді ж, Лупу впродовж усіх цих останніх років війни Війська Запорозького з Річчю Посполитою за свої права й вольності виступав не лише союзником польського короля, а й своєрідним його агентом впливу на Близькому Сході, у владних ешелонах Оттоманської Порти.

Крім того, дослідники наголошують на тому, що Лупу, по суті, шпигував за Хмельницьким, доповідаючи великому коронному гетьману Миколаю Потоцькому про усі більш-менш важливі дипломатичні кроки українського гетьмана в Стамбулі чи в Придуйському регіоні. 

Похід Війська Запорозького в Молдавію таким чином міг принести Хмельницькому чималі дивіденди. Насамперед похід підбадьорив би козацтво та підняв би авторитет Богдана у війську. Крім того, український гетьман у такий спосіб міг би покарати Лупу за його віроломність і допомогу полякам. Насамкінець успішний результат походу посилював би позиції України в Придунав’ї. У разі ж виступу коронних військ на допомогу своєму союзнику провина за початок нової козацької війни лежала б не на козаках, а на коронному командуванні. 

І дійсно, лавина тривожних чуток про військові приготування козаків, які навесні 1652 р. накрили Варшаву, провокують коронне командування на дії у відповідь. Гетьману Калиновському вдається переконати короля в тому, що гра Хмельницького може виявитися набагато складнішою, аніж він це вдає, і вістря майбутньої атаки можуть бути скеровані не проти Туреччини, а проти Корони Польської.

Отож у другій половині травня польний гетьман з метою концентрації сил відкликає коронні війська з Лівобережжя, а сам тим часом закладає на Брацлавщині, якраз на шляху Чигирин— Умань—Могилів, укріплений табір, що мав стати місцем концентрації всіх наявних на той час у Речі Посполитій військ. 

Тим часом Хмельницький на чолі декількох полків десь близько 10 травня вирушив з Чигирина в напрямку Умані. Дорогою гетьман звернувся з універсалами до козаків і поспільства, закликаючи їх повсюди знищувати шляхту в урядовців та вступати до козацьких полків. Вступ козацького війська в межі Брацлавського воєводства спричинив паніку серед місцевої шляхти та коронних урядників. Шукаючи захисту від козаків і своїх же свавільних підданих, шляхтичі разом з сім’ями й слугами потягнулися до табору Калиновського, котрий у цей час уже диспонував дванадцятьма тисячами кінноти та вісьмома тисячами піхоти. 

Сам же польний гетьман очікував на швидке прибуття коронних хоругв з Лівобережжя, а також підкріплення з Польщі, отож і табір розбив, виходячи саме з цих міркувань — відверто завеликий, як для наявних у його розпорядженні 20 тисяч війська. Крім того, Калиновський не надто й потурбувався пошуком сприятливого місця для табору. Козацький літописець Самійло Величко, оцінюючи табір Калиновського, зауважував: «Став обозом (Калиновський) у неміцному й голодному місці поміж Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу». Одна зі сторін табору коронного війська прилягала до берега річки, а з флангів простягалися рови.

Але польний коронний гетьман поставився вельми недбало до належного укріплення цих ровів, не сподіваючись швидких і рішучих дій українського гетьмана. Розрахунок базувався радше на тому, що саме коронні жовніри будуть атакувати супротивника й заганяти його в табір, а не навпаки. Отож, навіщо витрачати сили й час на зміцнення оборонної стійкості свого табору? Але весняна кампанія 1652 р. козаками була проведена стрімко, майже блискавично, і, увінчавшись цілковитим розгромом ворога, в історії козацької військової майстерності стала чи не однією з найбільш довершених кампаній. 

Перші татарські загони з’явилися на берегах Південного Бугу вже 19 травня, а за кілька днів річку форсували висланий Хмельницьким козацько-татарський авангард під командою гетьманового сина Тимоша. Польські джерела одностайні в тому, що Богдан при цьому остеріг Калиновського, аби він не заступав Тимошеві шлях, а дозволив вільно пройти в Молдавію.

В іншому випадку — не уникнути війни. Але Калиновський, не бажаючи, аби рука юної молдавської княжни була віддана «варварові» Тимошеві (адже на руку Розанди польний гетьман також претендував), знехтував небезпекою й заступив шлях козакам на Молдавію. І коли 22 травня з коронного табору помітили невеликі сили супротивника, проти нього було кинуто в бій гусарські хоругви. Їм вдалося відкинути козацько-татарський авангард на півмилі від табору. Але невдовзі до Батога підоспіли додаткові сили татар, і статус-кво було відновлено. За результатами першого дня бою коронним військам було завдано значних втрат, а під вечір 22 травня табір Калиновського козаки й татари взяли в кільце оточення.

Оцінюючи ситуацію, що склалася, командувач німецької піхоти генерал Зигмунд Пшиємський, котрий мав величезний військовий досвід, здобутий на полях битв Тридцятилітньої війни, радив польному гетьману наступного дня не відновлювати битви, а кинути сили піхоти, обозних слуг і шляхти, що прийшла з навколишніх міст, на зміцнення Батозького табору, а тим часом самому Калиновському на чолі кінноти прориватися з оточення й прямувати до Кам’янця. І, уже зібравши там усі наявні сили, повертатися під Батіг. Утім, польний гетьман злегковажив порадами Пшиємського та віддав наказ військам готуватися до бою. 

Тим часом 23 травня до Батога підоспіли головні сили Хмельницького. Провівши рекогносцирування майбутнього поля бою, український гетьман відразу ж виявив допущені Калиновським прорахунки в організації табору й, відштовхуючись від них, виробив плани здолання опору супротивника.

Головний акцент у веденні бою зроблено на тому, що закладений Калиновським табір не враховував реальних можливостей жовнірів його обороняти. Отож було вирішено наступати на табір з усіх боків, вишукуючи вже в ході битви найслабкіші ланки в його обороні. 
Козацько-татарський наступ розпочався, судячи з інформації джерел, десь за кілька годин до заходу сонця. Очевидці того побоїща звертали увагу на той факт, що, попри надзвичайно потужний артилерійський і мушкетний вогонь з коронного табору, козаки, нехтуючи небезпекою, з такою відчайдушністю кидалися на ворожі укріплення, що пояснення їй можна було віднайти хіба що в прагненні помститися ворогу за надзвичайно болючу поразку під Берестечком.

Не минуло й години, як коронні жовніри усвідомили нереальність втримання ними своїх позицій. Кінні хоругви почали відступати до річки, маючи на меті залишити табір напризволяще та самотужки рятуватися втечею. Помітивши ці маневрування, Калиновський з оголеною шаблею кинувся навперейми своїм гусарам, а коли й це не допомогло, наказав німецьким піхотинцям змусити кінноту повернутися до табору силою мушкетних залпів. На деякий час це відновило керованість війська. Проте подальші успіхи козаків і татар у розриванні не надто міцних оборонних редутів коронних військ вносили дедалі більше хаосу в дії як добре вишколеної німецької піхоти, так і цвіту польської кавалерії, зібраної Калиновським на Поділлі. 

Невідомо, кому вдалося підпалити запаси сіна та соломи в таборі, і від цього вмить спалахнув чи не весь табір. Вогонь охопив намети, підступав до запасів пороху. І в тому сум’ятті козакам і татарам вдалося остаточно зломити опір коронних жовнірів й увірватися в самий центр оборони. Коронна армія вмить припинила своє існування. 

Гетьману Калиновському вдалося вирватися з охопленого полум’ям табору, і в нього була нагода порятувати життя втечею. Але, почувши звістку, що неподалік нього в полон потрапив його єдиний син, Калиновський кинувся назад до табору. Пробитися до сина йому не поталанило. А потрапивши в оточення сил супротивника, які значно переважали, польний гетьман загинув, як і належало воїнові — із шаблею в руці. Стяту голову Калиновського одягли на жердину та привезли до табору Хмельницького. 

Після страшного погрому під Батогом, який відразу ж почали порівнювати з ганьбою «плюгавецькою» 1648 р., у Короні Польській знову зчинилася паніка. Військо було розбите, шляхта деморалізована, керівництво країни демонструвало неспроможність ефективно кермувати державним кораблем. «Яструбів» у керівництві держави неймовірно непокоїла та обставина, що розбиті й поганьблені на берегах Південного Бугу командири не палали жадобою помсти, а рятувались втечею в глиб коронних земель. 

Тим часом в Україні за результатами досягнутої блискучої перемоги козацький гетьман ліквідовує постанови принизливого й вельми обтяжливого для себе миру з поляками 1651 р. Й уже на початок липня козацький устрій і судочинство повною мірою 
реставруються на теренах Брацлавського, Чернігівського та Київського воєводств. 

А ще Батозька битва, разом із Берестецькою, вже назавжди розвели козаків і Річ Посполиту по різні боки барикад. І якщо до тих пір війну з козаками ще можна було сприймати як таку собі «домову війну» в межах однієї держави, то тепер та велетенська лавина обопільних жертв, кривд, насильств й образ, що отримала під Батогом своє логічне підтвердження і довершення, надовго перекрила сторонам шлях до поєднання чи хоч би якогось примирення.