Пилявецька ганьба Речі Посполитої

Крім того, за часів міжкоролів’я вступали в дію принципово нові форми організації державної влади, а шляхта дробилася на фракції, намагаючись посадити на королівський трон свого кандидата.

Нові форми організації владних відносин передбачали відхід від державного керма попереднього уряду на чолі з великим коронним канцлером та зосередження влади в руках найвищого в Речі Посполитій достойника римо-католицької церкви — примаса Польщі та Литви, почесний титул якого з 1417 р. належав духовній особі, котра очолювала Гнез-ненське арцибіскупство. Але на той час, як на біду, примасом був 76-літній владика Мацей Лубенський, котрий за станом здоров’я не міг повноцінно виконувати обов’язки щодо керування державою, тим паче у такий складний час. 

За таких обставин важелі влади перебрав на себе великий коронний канцлер у роки королювання Владислава IV Єжи Оссолін-ський. Звичайно ж, Оссолінському не бракувало ані енергії, ані креативу, ані досвіду в керуванні державним кораблем Речі Посполитої.

Утім, як на ті складні умови, бракувало прерогатив і, як це не прикро було канцлеру усвідомлювати, авторитету й поваги шляхетського загалу. А коли наприкінці травня до Варшави докотилася трагічна звістка про погром гетьмана Потоцького під Корсунем, Оссолінському забракло також витримки й державної мудрості.

Власне, цього разу він вчинив так, як того вимагав політичний момент: скликав до столиці сенаторів і шляхту, аби якнайшвидше ухвалити рішення про збір нових екстраординарних податків, а крім того, про вербування нового війська та мобілізацію посполитого рушення (загального шляхетського ополчення).

Але, зважаючи на ту обставину, що подібні рішення міг ухвалювати лише сейм Речі Посполитої (а в період міжкоролів’я — генеральна конвокація), усе скидалося на те, що Єжи Оссолінський, грубо порушивши норми шляхетської демократії, самочинно зібрав і провів сейм! Такої наруги над законом, навіть незважаючи на екстраординарність ситуації, жоден шляхтич Речі Посполитої стерпіти не міг. Отож і всі земські сеймики, що відбулися на початку літа 1648 р., цілком прогнозовано вибухнули з цього приводу праведним гнівом. 

Допустився Оссолінський в цей час ще однієї, зауважимо, вимушеної, але доволі серйозної помилки. Ураховуючи полонення обох коронних гетьманів, перед Річчю Посполитою постало питання щодо їхнього тимчасового заміщення. Зазвичай влада над військом у таких ситуаціях переходила до литовських гетьманів. Проте Оссолінського такий варіант не влаштував. Адже на той час великим литовським гетьманом був Януш Кішка, похилий вік і слабке здоров’я котрого заважали йому особисто керувати військами у поході, і він зазвичай доручав робити це польному гетьману литовському Янушеві Радзивіллу.

Останній же був лідером литовських протестантів (дисидентів, як їх тоді називали) і мав власний інтерес на майбутніх королівських виборах. Чи міг Оссолінський власними руками посприяти посиленню позицій свого чи не головного політичного опонента в такий доленосний для держави час? Запитання видається риторичним. Так само не в інтересах великого коронного канцлера було посилювати позиції й іншого свого політичного супротивника — «яструба» князя Яреми Виш-невецького, котрого більшість шляхти воліла бачити на чолі війська. 

Отож вибір Оссолінського впав на кандидатів, хоч і слабко підготовлених до виконання важливої воєнної місії, проте політично безпечних, — сандомирського воєводу князя Владислава Домініка Заславського, коронного підчашія Миколая Остророга й коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, котрих Богдан Хмельницький напередодні Пилявецької битви 1648 р. надзвичайно влучно назве «Периною», «Латиною» і «Дитиною», через відповідно пухку статуру, пристрасть до розкоші й розпещеність першого, високу кабінетну освіченість, але відірваність від реалій життя другого та молодість й недосвідченість третього.

Навіщо Оссолінському було так ризикувати, ставлячи на чолі армії слабких вождів? Відповідь на це запитання насамперед варто шукати в іншому запитанні — а чи сподівався канцлер на велику війну? Вочевидь — ні, не сподівався. Він на той час свято вірив у можливість політичного розв’язання конфлікту з козаками, у крайньому випадку — за допомогою «легенького» збройного підштовхування заколотників до миру. Отож Оссолінський як головну баталію визначив для себе боротьбу за королівський престол для свого кандидата. Приведення ж козаків до покори Речі Посполитій мало послужити лише знаряддям здобуття корони. 

Коронні війська та шляхетське ополчення до походу проти повсталих козаків гуртувались у звичному для мобілізації армії місці — у таборі під Глинянами, що поблизу Львова. Практично всі дослідники відзначають той факт, що у війську панувало відчуття безпечності та зверхності по відношенню до свого супротивника.

Шляхтичі сіяли розкішшю своїх захисних обладунків, магнати хвалились один перед одним хвацьким виглядом власних почтів, а загалом серед вояків запанувала думка щодо можливості змусити «хлопів» до покори одним лише виглядом такого доблесного війська. Загалом у розпорядженні регіментарів було за різними підрахунками від 35 до 40 тисяч вояків і приблизно стільки ж озброєних і навчених для війни військових слуг магнатів і шляхти. Крім того, на озброєнні цієї армії було близько 100 гармат. 

Хмельницькому вдалося зібрати під свої знамена понад 100 тисяч чоловік. Щоправда, лише половина з них мала належне озброєння та хоч деякий досвід ведення війни. А тому гетьман пильну увагу приділив вибору місця майбутньої битви, з тим аби воно нівелювало переваги армії супротивника (насамперед скувало маневреність відмінно навченої польської кавалерії), натомість дозволяло повною мірою використати сильні сторони свого війська. Таку місцевість було знайдено на правому березі Ікви неподалік містечка Пилява. 

Напередодні битви її було відповідним чином і підготовлено: за наказом українського гетьмана козаки перекопали русло річки, аби спрямувати її води на частину сіножатей. За собою козаки закріпили вигідніші позиції, а полякам залишили простір, вкритий чагарниками, чисельними рівчаками з водою та ставками й заболоченими низинами. Для того аби змусити неприятеля вступити в бій на вигідній козакам місцевості, Богдан вдався до цілого ряду тактичних хитрощів та імітацій в районі Старокостянтинова, вдаючи, що саме там він хоче прийняти бій. 

Коронні війська, прибувши на лівий берег Ікви, продовжили множити помилки. Регіментарі заклали невиправдано великий, не-компактний табір, що розкинувся на шести пагорбах «на добру милю». Кожен полковник зупиняв своє вояцтво там, де йому видавалось за гоноровіше. А від цього, зрозуміло, страждала загальна обороноздатність.

За словами очевидця, у війську панували «розкіш, амбіції, чвари і заздрість». Поняття військової дисципліни було не в моді, а зневажання авторитету вождів виглядало мало не свідченням доброго смаку шляхтича. «Кожен жовнір, — як зауважив по тому князь Заславський, — хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом». 

Необхідні роботи з укріплення табору так і не були доведені до кінця, оскільки всі сподівались на швидку й легку перемогу. Частина комісарів-радників, «зігрівши рот вином, заприсяглися за 24 години взяти козацький табір». Усвідомлення ж трагічності такого легковаження супротивника прийшло занадто пізно. 

Бої, що розпочалися 21 вересня, відзначалися неймовірною запеклістю. Упродовж дня ініціатива декілька разів переходила з рук в руки, після кожної атаки на полі залишались гори трупів. Надвечір 22 вересня до українського табору прибуло всього лише близько 5—6 тисяч буджацьких татар — абсолютно мізерне зі стратегічної точки зору військо.

Проте козацький гетьман доклав усіх можливих зусиль для того, аби переконати і своїх, і, що головніше, чужих у тому, що на допомогу прийшло кілька десятків тисяч Орди.

Вступ союзників у табір був ознаменований залпами гармат, мушкетів і потужними вигуками. Досягти бажаного ефекту Хмельницькому вдалось вповні: «...козацтво загордилось, запишалось... чернь піднеслась духом», натомість жовніри «жахливо перелякались». Розпущені за наказом козацького зверхника чутки переконали супротивну сторону, що військо Хмельницького поповнилось 30-тисячною Ордою. 

У ході боїв, що спалахнули вже спозарання 23 вересня, перевага української армії ставала дедалі помітнішою. На скликаній увечері воєнній раді польське командування ухвалює рішення з настанням ночі разом з обозом і гарматами відступати до Старокостянтинова. Уся наявна кіннота передавалась під команду князя Вишневецького, аби з неї було сформовано ар’єргард, покликаний захищати відступ.

Утім, коли незабаром донеслась звістка про появу в тилу коронних військ козацьких і татарських загонів, план було істотно скориговано: кіннота не повинна була залишатись на берегах Ікви, а відходити разом з обозом, бо, як переконували комісари, «краще втратити вози й майно, ніж загинути всій республіці й цвітові вітчизни нашої».

На практиці ж це вилилось у ганебну втечу регіментарів на чолі — тепер уже кінного — авангарду. Коли ж жовніри та шляхта довідалися про вчинок своїх командирів, у таборі вчинився переполох, що спровокував ганебну втечу й решти війська. 

Пилявецька поразка стала найбільшою ганьбою Речі Посполитої за всю її військову історію. За її результатами до рук повсталих перейшло близько 100 гармат, великі припаси пороху та зброї, багаті трофеї (їхня загальна вартість оцінювалася на суму близько 10 млн золотих). На деякий час перестала існувати колись така потужна королівська армія.

Альбрихт Радзивілл із жалем констатував, що після Пилявецької битви армія Корони Посольської просто зникла: «...розсіялися так, що в жоден спосіб: ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні прохання, ні кара інфамією не могли їх зібрати. Одне слово, просто пропало таке велике військо».