Події Північної війни 1700-1721 рр у Північній війні на території України.

Події Північної війни 1700-1721 рр. стали одними із ключових в розвитку міжнародних відносин першої половини XVIII ст. Так чи інакше вони залишили свій слід в історії країн Східної Європи, зокрема і України. Насамперед слід взяти до уваги свідчення королівського камергера Густава Адлерфельда, який занотовував хід бойових дій за наказом короля від самого початку війни і до власної смерті 8 липня 1709 р. в ході битви під Полтавою.

Війна на територію України прийшла несподівано. Передумовою цьому послужило успішне завершення Карлом ХІІ кампанії проти Саксонії та Речі Посполитої в 1706 р. і відтоді Московія залишається сам на сам у війні проти Швеції. На 1708 р. король задумує здійснити похід на Москву для остаточного розгрому Московської держави і з подальшим поділом її на кілька князівств. Традиційно похід повинен був відбутися через територію Литви та Білорусі, який на початковому етапі мав хороші результати. Однак протягом серпня того ж року шведське військо зазнало кількох невдач в районі Могильова і вже у вересні король вимушений був відмовитися від свого задуму і розвернути свої війська на територію України.

Крім невдалих битв були й інші причини, чому Карл ХІІ вдався до цього ходу. Першою Густав Адлерфельд назвав відступ царських військ до Смоленська і неможливістю їх переслідувати.

За його свідченнями фельдмаршал Меншиков, який відступав з основною частиною піхоти Смоленська, рубав дерева на ділянках шляху до міста, де вони проходили через густі ліси. Враховуючи наближення осені, яка того року була досить ранньою, та загальне виснаження військ, король не міг йти на ризик. До того ж ще за попередніх років його союзник Станіслав Лещинський вів таємні переговори із гетьманом Іваном Мазепою, який був вкрай невдоволеним протекцією Петра І, котра в умовах війни ставала нестерпною – збільшувалися побори і повинності в межах його володінь, до того ж ходили слухи, що цар ліквідує політичну автономію Гетьманщини по завершенню війни.

До того ж, за свіченнями Данила Апостола в козацькому війську назрівало невдоволення царською політикою та принизливим ставлення до запорожців московитськими вояками на передовій. Вочевидь, намагаючись зберегти свою владу гетьман пішов на цей крок.

В цих умовах, король, розуміючи, що йому не вдається витягти Петра І на генеральний бій, приймає рішення перетнути кордон з Московією в інший час та в іншому місці. Як свідчить Адлерфельд цим місцем мала стати Сіверія, яка знаходилася дещо Південніше і перебувала у володіннях Мазепи. Рух в сторону цього краю розпочався в ніч з 14 на 15 вересня 1708 р., коли за наказом короля, генерал-майор Лагеркрон знявся з табору в Старичах і пішов з піхотою в напрямку Кричова аби забезпечити ремонт мосту та надійну переправу через річку Сож, куди він прибув 19 вересня та звів два мости через ріку і далі вирушив у район Почепа, неподалік Смоленська аби перехопити в тому районі ворога, який дізнався про наміри короля рухатися в бік.

Тим часом король з основним військом перейшов річку. Однак Лагеркон не зміг вчасно дістатися Почепа. Ймовірно він заблукав з військом у величезному лісі, який за свідченням очевидців займав площу в 20 ліг, і вийшов не в тому місці й до того ж був обманутий селянами по виході з нього. Однак згодом йому вдалося знайти правильний шлях.

До 23 вересня Карлу ХІІ вдалося досягти Сіверії та форсувати в цьому районі річку Беседа. Далі в селі Нивне – першому населеному пункті цієї провінції йому вдалося з’єднатися із загонами Лагеркрона. Далі король рушив до Костеничів, де чекав на ар’єгард Апланда, який віз основнму провізію. Причиною такої затримки стало повільне просування полком густого лісу.

До того ж Адлерфельд писав «…армія під час походу потребувала поповнення припасів, у полках часто не було ні хліба, ні пива, ні вина, ні бренді. У Кричові (Kruischov) вони знайшли багато солі і трохи бренді, але цього б не вистачило на всю армію, крім того, важкий перехід через нескінченні ліси і болота був украй виснажливий. Однак надія побачити Україну, а також приклад його величності, гідний наслідування, його доброта, терпіння, працьовитість так надихнули війська, що вони згодні були витерпіти все, слідуючи за ним. Коли ми вийшли з лісу і увійшли до Сіверщини, то відкрили чудову країну з великими і красивими селами, але вони були порожні, при нашому наближенні населення залишало села: ми знаходили тільки корм для наших коней у великій кількості. Левенгаупт відбув з Риги в середині серпня на чолі 11 тисяч чоловік і прибув 24-го в Полоцьк (Poloczko), маючи з собою 7000 возів з провізією і боєприпасами».

Дізнавшись про рухи Легенгаупта, цар спочатку введений в оману, оскільки подумав, що король повернув назад до Литви, але був переконаний, що він рухається у напрямку Сіверщини. Згодом дізнавшись про перехід короля в районі Кричова через річку Сож, Петро І кинув 4-тисячний загін кінноти на чолі з генерал-майором Інфландом на ту ж Сіверщину.

За ним слідували Шерементьєв, Гольц, Алларт, Рензель. А генерал Баур за наказом царя почав переслідувати Карла ХІІ. Тим часом цар, сподіваючись, що Левенгаупт не встигне з’їєднатися з Карлом ХІІ, залишив при собі найкращі війська, аби перехопити того в районі Дніпра в Східній Білорусі. Однак Левенгаупту вдалося форсувати Дніпро протягом 22-23 вересня і почати вдало рухатися в напряму річки Сож. Очевидно Петро І не встиг перехопити останнього, адже далі за свідченнями Левенгауп рухався по заданому маршруту майже безперешкодно, лише протягом 27-28 вересня він вступав у невеликі сутички із царськими військами.

Вже 29 вересня 1708 р. Левенгаупт дістався до Пропойська (сучасний Славгород) в Білорусі, а звідти того ж дня до селища Лісного, де відбулася кривава битва між ним та московитськими загонами.

За оцінками Адлерфельда Левенгаупт мав у своєму розпорядженні 6 тис вояків, а «цар зі своїми головними генералами» до 30 тис чол. Результати самої битви, котра мала більше характер сутичок, поки Левенгаупт рухався у напрямі Пропойська, були досить сумнівними і радше не дали жодного результату московським загонам.

Тоді говорили, що «Граф Левенгаупт доблесно бився скрізь, де був найлютіший вогонь. Він був двічі поранений, але це не завадило йому залишатися в строю, поки бій не закінчився». Генеральна битва відбулася біля Лісного, в результаті якої шведи з малими втратами вийшли до Сожі в районі Гомеля, а звідти рушили на Чернігів. А сам цар повернувся до Смоленська звідки пустив слухи про свою перемогу у цій битві, хоча великі втрати свідчили про інше. Але деякі історики і сьогодні представляють цей бій більше на користь царя, про нього говорять, що він добився повної перемоги і захопив велику кількість шведських возів і що Левенгаупт, який погодився відступити, привів не більше четвертої частини його людей королю. Однак ці свідчення підпадають під сумніви.

Тим часом московські воєначальники почали діяти на випередження у Сіверії. Так, шведська розвідка доповідала: «Інфланд поставив козака Скоропадського у Стародубі за начальника з 2 тисячами драгунів і кількома тисячами козаків, вони робили постійні напади на нас. Насправді у Мазепи був наказ, що перший, хто з’явиться перед воротами цього міста, може увійти. Передбачалося, що шведи будуть там до приходу руських. Але так не вийшло з вини Лагеркрони. Населення дозволило Скоропадському увійти, що було дуже погано для нас».

Поява шведів на території України дещо зненацька застала Мазепу, який хоч і вів таємні перемовини про можливий перехід, але не очікував, що події обернуться так швидко. Саме тому гетьманові довелося діяти. Він все ще зберігав вірність Петру І, однак усвідомлював, що події йдуть не на його користь.

Тим часом за протягом 1-20 жовтня 1708 р. шведські війська рухалися Сіверщиною, вступали в сутички з московськими військами та козаками Скоропадського, пройшли повз Новгород-Сіверський. Шведський генерал Круз спробував заволодіти містом, однак противник випередив його. У свою ж чергу Мазепа почав діяти. Адлерфельд відзначає, що майже ніхто в країні не знав про наміри Мазепи, за свідченнями камергера він посвятив у свої плани лише 2 чи 3 найвпливовіші людини в країні.

Однак князь Меншиков почав щось підозрювати і аби не викрити себе передчасно, гетьман послав свого племінника Войнаровського до князя, який з військом наближався до Чернігова. Достеменно не відомо як саме пройшли перемовини між ними, але Войнароського попередили про можливу небезпеку, адже Меншиков не проявляв до нього схильності, і не попрощавшись він повернувся до Батурина. Проте Мазепа змусив Войнаровського повернутися назад, буцім-то вибачитися за свою недипломатичну поведінку, а сам рушив у напрямку річки Десна, де мав зустрітися із Карлом ХІІ.

Війська, що супроводжували гетьмана були переконані в тому, що гетьман в разі чого атакує шведів, як і шведські генерали були переконані в цьому, що свідчить про те, що і на їхній стороні мало хто знав про листування Мазепи з Лещинським та Карлом ХІІ.

Наблизившись до села Машеве, в районі 23-25 жовтня, де на той час перебував король із генералітетом, Мазепа послав людину до них аби повідомити про своє прибуття і в той же час посвятив військо про свої наміри перейти на бік Карла ХІІ. До гетьмана зі шведських редутів відбув капітан Де Сакс, аби переконатися в тому, що це правда. Повернувшись назад у розташування, він доповів генералу Хельму про правдивість намірів гетьмана. У спогадах камергера говориться «Наступного дня Мазепі була призначена аудієнція.

Він прибув до приймальні у супроводі головних осіб країни, а саме: генерал-квартирмейстера, головного судді, канцлера, 2 генерал-ад’ютантів і кількох полковників.

Його почт налічував тисячу чоловік, перед ним несли 2 символи його титулу: хвіст коня і генеральський жезл.

Прийшовши до короля, Мазепа звернувся до нього латинською. Його мова була короткою, але точною. Він благав його величність захистити козаків і дякував Богові за можливість їм позбутися рабства, яким їх лякав цар. Потім Мазепа поцілував руку короля і, оскільки він страждав від подагри, йому дозволили сісти в той час, як король залишався стояти і розмовляв з ним. Мазепа – людина 64- х років, середньої статури, худорлявий, суворого виду, з вусами на польський манер, проте дуже приємного характеру і дуже люблячий жестикулювати. Він говорить дуже правильно і у всьому, що він розповідає, є дуже багато хорошого сенсу. Він раніше вчився і говорить латинською дуже добре. Його образ уже схожий на образ головного скарбника Сапегу (Sapieha), котрого його величність бачив у Саксонії.

Король був дуже задоволений розмовою, що продовжилася до півдня, іноді на більш серйозні теми у присутності ясновельможного графа Піпера (Piper) і 2-х державних секретарів, іноді в компанії головних офіцерів і козацьких міністрів, у яких був дозвіл перебувати на аудієнції у короля і цілувати його руку. Коли прийшов час обіду, король сів за стіл і з ним Мазепа та його офіцери першого рангу. Крім королівського столу, було ще 2 столи, приготовлені для козацьких міністрів, які також були запрошені графом Піпером і Реншильдом (Rheinschild). Після обіду король повернувся в свій кабінет, куди Мазепа відніс хвіст коня, показав королю і вклонився на знак своєї покірності. Коли він зліз з коня, багато людей зібралося разом, щоб побачити його, всі вони бурхливо висловили свою повагу до його особистості».

1708 р. зима була на диво ранньою. Вже наприкінці жовтня вдарили сильні морози від яких страждали вояків по обидва табори. В цих умовах королю довелося прийняти рішення про розкрватирування своїх військ.

Тим часом: «Цар захотів помститися Мазепі, проти нього він видав жахливий маніфест і віддав наказ негайно атакувати його столицю до того, як шведи прийдуть на допомогу. Для цього Меншиков, який був недалеко, привів кілька тисяч солдат і атакував 3 листопада. Його війська без великих втрат взяли Батурин і після нелюдської різанини, не шкодуючи ні жінок, ні старих, захопили жінок, що залишилися серед живих, близько 40 гармат, не рахуючи мортир; потім перетворили місто на попелище разом з млинами на річці Сейм, але перед тим по-варварськи пограбували все. Частині гарнізону пощастило врятуватися через річку Сейм, але коменданта було взято у полон і поводилися з ним дуже жорстоко. Він був уродженець Пруссії і звали його Кенігсек (Konigseck)».

Цікаво, що шведські солдати перехопили царського кур’єра Шульца, теж пруссака за походженням, який прямував до Саксонії з листами до короля Августа І. При ньому було знайдено кілька листів, адресованих у канцелярію з образливими словами і московитськими хвастощами. «У них в основному була битва біля селища Лісна, і вони зробили помпезний опис своєї удаваної перемоги, яку вони, за їх словами, одержали. Прочитавши цей лист, король знатно посміявся».

В подальшому погодні умови вже не дозволяли затягувати з питанням розквартирування. Тому війська рушили в напрямку Гадяча, де король влаштував головну штаб-квартиру, а по околицям мали розселитися вояки. Протягом листопада-грудня 1708 р. бойові дії радше нагадували окремі сутички з козаками, які лишилися на боці Петра І і безпосередньо з московитськими військами. Все це відбувалося в умовах страшенного холоду.

За свідченнями сучасників як шведи, так і московиті страждали від сильного холоду, останні ж більше, бо вимушені були постійно вдаватися до маневрів в районі міст Ромни і Зіньків. Крім того не вистачало провізії як з одного так, з іншого боку. Також очевидно визрівала перевага Петра І, якому постійно на підмогу приходило поповнення, на відміну від Карла ХІІ, який перебував далеко від Швеції. Єдиною надією на поповнення військ була можливість вступу у війну Порти та її васалу Кримського ханства, які все ще вагалися. Але так чи інакше 31 грудня 1708 р. Карл ХІІ за допомогою полків Дабл-Карлес, Вестланд, Кальмар взяв місто Зіньков.

Решта армії лишилася в Гадячі. В цьому ж місті король зустрів новий 1709 р.

Впродовж 6-11 січня 1709 р. мали місце локальні бої за фортецю Веприк, яку шведи захопили і згодом спалили. Протягом середини січня відбувалися бої за Опішню, де московські війська втратили біля 400 чоловік. Далі в кінці січня шведи рушили до Котельви, а царські війська відступили. В новому 1709 році холод продовжував доїдати шведів. У війську визрівало невдоволення тривалим і тяжким походом.

Так мала місце сутичка між королем та одним із солдатів у війську, яку Адлерфельд описав так: «У одному з цих походів дві тисячі осіб загинули від холоду прямо на наших очах. Бійці не мали черевиків, ноги були без взуття, майже не було одягу. Вони були змушені зігріватися в шкурах тварин, які змогли вполювати. Часто солдати просто хотіли хліба. Вони були змушені втопити майже всі свої гармати в болотах і річках, щоб коні хоча б їх на собі витримували. Ця армія, колись така могутня, зменшилася до двадцяти чотирьох тисяч осіб, та й ті були на межі голодної смерті. За таких обставин лише один офіцер висловив невдоволення, на що король промовив: «Я гадаю, що тобі нелегко бути так далеко від дружини; проте якщо ти справжній солдат, я заведу тебе так далеко, що ти отримуватимеш звістки із Швеції раз на три роки».

Один солдат мав зухвалість невдоволено показати королю шматок чорного запліснявілого хліба перед усім військом, це був єдиний харч, який вони отримували, та й то в недостатній кількості. Король спокійно взяв хліб і з’їв увесь шматок; потім похмуро відповів солдату: «Не смачний, проте їсти можна»».

Перша половина лютого 1709 р. пройшла в спільній кампанії Карла ХІІ та Мазепи в україно-російському прикордонні. Петро І перебував у Воронежі, де будувалася чергова річкова флотилія. Основні баталії розвивалися біля Краснокутська, Коломака та Мурафи, яку шведи спалили. Зовсім поруч було Кримське ханство.

12 лютого 1709 р. вирушивши спільно в район Ворскли (в глиб території України), Мазепа сказав Карлу ХІІ, що вони перебувають у 8 лігах від Азії, на що король відповів «Sed non conventitud geography» (про те географи з цим не згодні), що змусило Мазепу почервоніти.

Сувора і рання зима змінилася такою ж ранньою весною. Вже після 14 лютого вона відступила, як і відступили холоди, однак почала танути величезна кількість снігу, що дало нові перешкоди війську, яке рухалося в район Полтави через Ковалівку, де один із загонів погруз у багнюці, і таким чином виму шений був відбиватися від загонів Шерементьєва, який повернувся з Білгорода, де поповнив запаси і прийняв новобранців з Калмицької орди. 20 лютого в день, коли відбулася сильна гроза, Адлерфельд відмітив, що шведські війська в основному зосередилися в районі Опішні, де перебував король, Полтави, яку швидко розраховував взяти генерал Крузе. Тим часом головна штаб-квартира з обозом переїхала до Опішні, а у Гадяч увійшли гарнізони Шерементьєва.

В березні 1709 р. почалися хвилювання на Запоріжжі, яке досі лишалося на боці Петра І. Запорожців на чолі з Костем Гордієнком непокоїв факт переходу Мазепи на бік шведів, однак і проти гетьмана вони виступати не бажали. Це було зумовлено тим, що політика царя відверто дратувала запорожців, які після нетривалих перемовин слідом за Мазепою перейшли на бік короля. Далі вони рушили в напрямку Опішні. Дізнавшись про це, Петро І прийшов у гнів і наказав атакувати козаків, що було здійснено загонами полковника Кампеля в районі містечка Царичанка. Однак запорожці зуміли прорватися з боями і завдати значної поразки ворогу. За свідченнями Адлерфельда запорожці розгромили три ворожі полки і взяли в полон 150 чоловік. Врятуватися зуміли лише 400 чол.

30 березня козаки заприсягли на вірність Карлу ХІІ. Після цих подій основний театр бойових дій перемістився до Полтави, де протягом квітня-травня 1709 р. відбувалися позиційні бої на річці Ворскла та біля обложеного шведами міста.

Перші дні червня 1709 р. пройшли на диво спокійно. Лише 5 червня до Полтави прибув особисто Петро І. втікачі з ворожого табору говорили, що цар планує завдати удару одразу з трьох сторін, але ще не визначився з часом і конкретними місцями.

Тому весь падльший місяць пройшов у гарячих, однак знову таки позиційних боях. 13 червня Карл ХІІ був тяжко поранений, лікарі свідчили, що куля як пройшла крізь стопу, роздробила п’яту. Неймовірна спека зробила свою справу і короля почалася гангрена, яку зуміли прооперувати лікарі. Король перебував у важкому стані, однак міг командувати боєм. У цей час помирає його рідна сестра у Швеції, але генералітет наполегливо рекомендував посланцю передати йому лише листи від дружини, які говорили про загальний стан справ у Швеції.

Протягом 15-28 червня знову ж відбувалися позиційні бої, котрі супроводжувалися потужними артилерійськими обстрілами, в ході яких загинула велика кількість шведського офіцерства. 22 червня королю приходить лист від кримського хана в якому говорилося, що він готовий виступити проти московських військ, попри те, що Петро І намагався підкупом переманити його на свій бік. Крім того він пустив неправдиві слухи за якими Карл ХІІ, буцім-то попросив миру у Петра І, розповів про свою «перемогу» біля Лісного у вересні 1708 р. і про «прохання» короля взяти в дружини сестру Петра І. ці слухи прибавили королю гарного настрою попри його гарячку, яка час від часу дошкуляла йому після поранення.

23-24 червня пройшли на диво спокійно, лише першого дня були сутички із козаками Скоропадського, якого ще восени 1708 р. проголосили новим гетьманом. 25 червня 1709 р. шведи почали рити нові траншеї біля міських мурів. Звідси йдуть свідчення від генерала Ґіленкрока, який говорив, що йому силою доводилося змушувати запорожців рити траншеї, які скаржилися, що тільки їх змушують працювати, а не шведів, і що вони їм не раби.

26 червня Густав Адлерфельд здійснив останній запис у своєму щоденнику, де вказував, що вороги підійшли ближче до їх позицій і окопалися. На жаль, в подальшому немає ніяких записів камергера.

Як свідчать факти він загинув 8 липня 1709 р. в ході битви, коли у королівський шатер влучило вороже гарматне ядро. Відомо, що щоденник після його смерті потрапив до рук вюртенберзького принца Максиміліана Еммануеля, який після полону доставив його своєму секретарю Й. Барділі в Штутгард, а звідти секретар передав його матері Густава. Вже 1740 р. щоденник було опубліковано в Амстердамі сином Адлерфельда, який отримав назву «Військова історія шведського короля Карла XII з 1700 року до битви під Полтавою».

На цьому завершується наш опис подій Північної війни в Україні 1708-1709 рр. очима шведів.