Зруйнування Києва

У політичному тілі Київської Русі внаслідок закономірних історичних процесів сформувалися різні народності із різною політичною культурою. На фоні послаблення імперського центру Русі їхнє співіснування було просто неможливим.

На заваді стояла централістська політика Русі, хто б у ній не став правителем.

Тож, на думку сепаратистів, Київ мав зазнати такого удару, і такого приниження, щоб він не мав сили утримувати в своїй орбіті віддалені землі.

Політчина система під сюзеренітетом Києва на середину ХІІ століття. Ставлення провінцій до Русі

Власне, що представляла собою Русь на середину ХІІ століття?

Звісно, столицею був Київ. Тут сильною була і роль віча, і роль бояр, однак бояри переважали. Та за умови, якщо князь був авторитетний, його влада була дуже міцною.

До Києва тулилися княжіння, еліта яких звикла до того, що їхні князі, а отже і вони самі скоро будуть правити Києвом.

Це були Турів, Смоленськ, Волинь. Вічова традиція тут не була сильною, а бояри були вірними своїм князям.

До певного часу до цієї компанії входив і Переяслав, однак після смерті Ізяслава там сидить Гліб Юрійович, син Юрія Долгорукого. Він вже орієнтується на Суздаль.

У Чернігові та колись підвладним йому Муромі та Рязані були сильні як бояри, так і князі.

Чернігівські Ольговичі в душі нколи не визнавали узурпації Києва Мономаховичами. Тому вони весь час бажали зайняти столицю Руської землі. На заваді цьому стояла давня неприязнь киян до Ольговичів, адже останні були у гарних стосунках з половцями.

На Галичині бояри сильно розбагатіли на торгівлі сіллю, а тому саме купка бояр-олігархів мала всю повноту політичної влади.

Галичани - ідейні сепаратисти. Вони хочуть мати собі за місцевого князя маріонетку і самостійно розпоряджатися доходами з землі і торгівлі, аби до них ніхто не ліз.

У Новгороді склалася вічова республіка. Тут існують дві потужні партії - простих громадян та великих купців і землевласників, як мають деякий паритет.

Вони запрошуть князя, у якого на інституційному рівні закріплені лише обмежені повноваження. Всупереч традиційним уявленням, за дослідженнями академіка Яніна, в Новгороді стував домен для князя і після 1136 року.

Новгородці не проти перебувати під протекцією будь-якої держави, гловне - аби поважалися їхні вольності та внутрішня самоуправа.

У Володимиро-Суздальщині стараннями Андрія Юрійовича Боголюбського була вибудувана система деспотичної влади: князь мав майже необмежену владу, а опирався він на двірню - повністю залежну від князя нижчу аристократію, яка не мала ніякого зворотного зв яку з самодержавною владою.

Андрій Боголюбський ненавидів Русь і був патріотом Суздальської землі. Він прагнув принизити і підкорити Русь своїй батьківщині. Маючи родинні зв яки з половцями, залюбки віддавав їм на грабунок руські міста.

У Полоцьку здавна поважали власних князів з династії Рогволодовичів, однак віче мало достатньо повноважень, аби змістити небажаного правителя. Князі проводили гнучку політику направлену на усамостійнення, однак народ був куди радикальніший: горе тому князю, що надто сильно прогнеться під Русь!

Розорення Києва

1167 року кияни призвали до себе Мстислава (сина Ізяслава, онука Мстислава Великого), який під час правління дядька Ростислава (1161-1167) прославився перемогами над половцями і продовжив у тому ж дусі на великому княжінні.

Конфлікт, що призведе до розорення Києва, виник, ніби з нічого. В новгороді прогнали одного зі Смоленських Ростиславичів і попросили в Мстислава прислати його сина Романа. Мстислав був у хороших відносинах із двоюрідними братами, і спочатку відмовив. Та новогородці наполягали і Мстислав недалекобачно погодився.

Ростиславичі сприйняли це як зраду і звернулися до Андрія Боголюського. До походу на Київ стали мало не всі неукраїнські землі: Володимиро-Суздальська, Сіверська (якраз окрім Чернігова), Смоленська, Полоцька, Муромська, Рязанська. Брали участь також половці та перяславський князь Гліб. Очолював цю нечувану коаліцію син Анрія Боголюбського Мстислав.

Мстислав Ізяславич, довідавшись про таку сильну коаліцію, вирішив відступити. Він звик до того, що люди з Дому Святого Володимира поводяться з Києвом добре, не чіпають церков і монастирів, власності киян. Тому Мстислав навіть свою дружину залишив у місті, бачачи у коаліціянтах суперників, а не ворогів.

Та в цій історичній епосі князі вже не були патріотами Руської землі (на що й нарікав анонімний автор Слова про Ігорів похід ). Вони були патріотами Полоцька, Смоленська, Мурома, Суздаля. Тому Київ був підданий грабунку і приниженню.

Андрій Боголюбський проголосив себе великим князем, проте не залишився правити Києвом. Надто добре він знав, що кияни роблять з тими, хто їм не догодив - на прикладі отруєного киянами батька, Юрія Долгорукого. Тому його намісником став брат Гліб. Звісно, русини його теж вб ють...

Таким чином, утворилася нова держава, яка в майбутньому стане Росією - Велике князівство Володимирьске. Прийнявши титул великий князь , Андрій Боголюбський позначив свій суверенітет і рівність князям київським. А призначивши свого намісника в Київ - ще більше принизив Русь.

Після погрому

Київ продовжував бути вершиною системи сюзеренітету на землях колишньої імперії, однак цей сюзеренітет був усе більш формальним. Тим не менше, тільки володіння Києвом хоч на кілька днів, легітимізувало титул великий князь для людей, що правили в Заліссі. Хоча той самий Андрій Боголюбський не сидів у Києві, він розпоряджався ним, тому деякий час був великим князем.

Так само - і його наступник Всеволод Велике Гніздо. Жоден з них не пробув київським князем і року, та ці події надавали їм хоч якесь право титулуватися великими князми все життя, навіть не володіючи Києвом.

З часом, 1204 року, відбуеться ще один погром Києва, натхненнком якого знову стане великий князь володимирський (на цей раз Всеволод Велике Гніздо).

Київ залишатиметься сакральним, формальним, традиційним центром всієї Русі. Так, наприклад, великий князь київський Всеволод з Ольговичів буде звертстися до великого князя володимирського Всеволода Велике Гніздо брате і сину , що підкреслює нижче положення володимирського князя (за авторитетною думкою А. Кузьміна).

Та час імперії вже пройшов.

Час від часу, українські землі об єнуватиме те чи інше князівське угруповання, а реальне лідерство у ньому буде відділене від формального.

Стануть об єднувати Русь (вже хоча б у найвужчому сенсі слова) учасники погрому - Ростиславичі, лідером яких буде Мстислав Ростиславич Хоробрий. Вони навіть завзято боронитимуть Київ від нового походу Андрія Боголюбського.

Довгим і щасливим буде князювання співправителів Рюрика Ростиславича і Святолсава Всеволодвича - консенсус Ольговичів і Ростиславичів.

Руську землю зуміє на короткий час об єднати Роман Мстиславич галицько-волинський (син Мстислава, онук Ізяслава, правнук Мстислава Великого). Проте великими князями при ньому будуть Інгвар Ярославич, Рюрик Ростиславич, Володимир Рюрикович.

Об єднає землі й династія Ростиславичів (тих самих, що й за Михайла Хороброго), де лідером буде Мстислав Удатний, князь галицький.

Також подібний успіх мав Всеволод Чермний з Ольговичів, що об єднав українські землі від Галича до Курська.

Розвиток Русі продовжувався. Проте вже як феодально роздробленої національної держави на кшталт Англії, а не багатонаціональної середньовічної імперії.