«Сарматизм» в українській та польській історії

Почалася вона з географії — науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями. Відчитані у «республіці вчених» античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місці Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи й історики подали певні відомості й про самих сарматів. Особливо виграшно виглядав факт, що ті славні варвари якийсь час успішно воювали з давніми римлянами — народом, котрий мав найвищий «рейтинг» серед першопредків європейців. Саме такою ж войовничістю предків любили похизуватись і нащадки старожитніх германців — давній культурний взірець/конкурент для східних сусідів. Ідеологи Польської Корони взагалі якійсь час вагалися — чи не вибрати за античного предка вандалів (пам’ять про яких також була гучною), але середньовічний антигерманізм поляків тут дався взнаки і сармати звитяжили (зрештою, й сусіди-угорці визнали себе нащадками гунів Аттіли за схожих обставин).

Цікаво, що про іраномовність сарматів на той час відомо не було, відтак їх спокійно зарахували у протослов’яни. Це мало виграшний контекст на східнослов’янських теренах Речі Посполитої, які, разом із Польщею, складали слов’янську більшість у державі Ягеллонів. Взагалі, можливість використання вже існуючого за раннього модерну панславізму (з його привілеєм першого «царя світу» — Олександра Македонського, нібито наданим слов’янам — ветеранам його походів) давала Польській Короні можливість позиціонувати себе як лідера Pax Slavica (знані спроби пошукати сарматів «за кордоном» — у чехів, словаків, росіян та аж у Хорватії-Далмації). Утім, вельми еластичний образ сарматів як мобільних лицарів-вершників дозволяв дошукуватись сарматського коріння і в татар (а отже, як максимум, — претендувати на золотоординську спадщину, а як мінімум — легітимізувати статус татар литовських). Пасував він і до»участі» в етногенезі чи, принаймні, елітогенезі литовців та інших прибалтів, волохів-молдаван, ба навіть угорців і східних німців (прусаків і ливонців).

Уяву тогочасних українців сарматизм захопив, утім, як і литовці, повністю розчинятись у ньому вони не бажали (хоча «надетнічний» підхід сарматської теорії для упослідженої нації був явно прийнятнішим за таке собі варварське «Горе переможеним!» практик середньовічного Польського королівства XIV—XV ст.). Відтак, якщо литовці оголосили себе ще й нащадками високорідних римлян, то українці знайшли собі роксоланів (блискучих, сяючих аланів) — найдоблесніше (за античними авторами) серед сарматів плем’я (отже, маємо справу із заявкою на потенційну гегемонію і в форматі конструйованої «нової Сарматії»). У «запасі» руських інтелектуалів були ще й гучні за античних часів скіфи (отже, вагання — кого вибрати? — на кшталт польських «вандальських» патріотів — тут також мали місце). Зауважу також, що мотив успішного протистояння з Римською імперією (у її вже пізній візантійській формі) акцентувався і в украй популярному сюжеті про морські виправи давніх русів на Царгород-Константинополь.

УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК — УЗАГАЛЬНЕНЕ ЗОБРАЖЕННЯ. СТАЛОСЯ ТАК, ЩО У ХVI—XVII СТ. УКРАЇНСЬКИМИ ЛИЦАРЯМИ БУЛИ ВИЗНАНІ КОЗАКИ, А НЕ ШЛЯХТА, ПЕРЕДОВСІМ ЧЕРЕЗ ЗАГАЛЬНУ МІЛІТАРИЗАЦІЮ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ / ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА

Після Козацької революції — коли з’явився запит на вихід за рамки надто шляхетського сарматизму — розпочинається велика кар’єра козарської теорії (де сучасні козаки — це нащадки літописних козар-хозар). Утім, будується вона на цілком «сарматських» засадах (давній народ-завойовник — предок елітної групи у суспільстві; так само як і сарматів, козар хибно сприймали за слов’ян). Симптоматичним був також мотив, що саме козари-хозари стояли на вістрі drang nach Westen, натиску на Захід (греко-римську Ойкумену), а предки поляків — то власне зрадники, котрі зруйнували сарматську єдність і привласнили її здобутки.

Далі ближче зупинюсь на «українських» контекстах сарматизму загалом. Цікаві тут «впізнавано українські» сарматські спроби уявного історичного реваншу над ординцями — ось власне С. Оріховський-Роксолан твердив, що сармати були слов’янські завойовники, що підкорили первісних аборигенів «татарського» походження. Утім, в ординському питанні, як уже йшлося вище, сарматизм був вельми еластичний — зокрема, В. Демболецький охоче заявляв, що татари — то ті самі сармати — і лише вірою відрізняються (отже, наслідувати їх — це таке собі «свій, до свого, по своє»). У контексті золотоординської спадщини, прикметна особлива любов усіх шляхетських військових мислителів до кінноти, а також специфічне переконання, що війни виграються в полі, а не у фортецях. Взагалі, певний орієнталізаційний дрейф Польщі у XVII ст. відзначили навіть чужоземці.

По-своєму українською була ідея об’єднання т. зв. Європейської Сарматії (переважно Речі Посполитої) з Сарматією Азійською (Московією і татарськими ханатами). Назвати стародавній «руський світ» сарматським — і на цій підставі спрямувати сили всієї держави на експансію у східному і південному напрямках — справа для ранньомодерного українця цілком комфортна. Відмова ж річпосполитського уряду від цих зовнішньополітичних пріоритетів, вповні окреслена на середину ХVII ст., підважила-зруйнувала й українську лояльність сарматській вітчизні.

Висування колективного лицарства сарматів на перший план, із підозрілим ставленням до невиборних князів-тиранів, знайшло в Україні свій відгук (особливо в зв’язку із доволі динамічними процесами згасання давніх князівських родів — стовпів Русі — плюс із відчутною полонізацією/деукраїнізацією решти панської еліти). Утім, українськими лицарями (зі статусом провідної/представницької верстви у місцевому суспільстві) стали козаки, а не шляхта (причиною тут була надмірна мілітаризація України, де шляхтич-громадянин і землевласник мав менший «піар», ніж козак-воїн). І таких «пересувань-зсувів» річпосполитських ідей було чимало (згадаймо ось концепт середини ХVI ст., що представляв прикордоння Русі/Західної України як «школу воїна»; він згодом «територіально» змістився на Запоріжжя, а у ХVIII ст. Січ вже подавалася як «військова школа селянина-повстанця»).

Хрестоносний мотив сарматизму — який взагалі-то не був його винаходом і монополією — також легко інтегрувався в український світогляд і знаходив у ньому живильні джерела. «Підміна» вірності «старій вірі»-контрреформаційному католицизму на відданість не менш стародавньому православ’ю тут не складала труднощів.

Утім, українською специфікою було те, що ані сарматизм, ані роксоланство, ані хозаризм не вийшов на теренах України — хоч якось серйозно — за рамки такого собі «пояснення для вчених». Опанувати маси, як це стало у колі польської шляхти, ці ідеологічні концепти не змогли (а чи не встигли). Через це, з одного боку, не дійшло і до вульгаризації теорії (у Польщі це — оголошення сарматів добрими католиками, першошляхтичами, а також презентистське приписування сарматським предкам сучасних інститутів — виборної монархії, права liberum veto і т. д.), а з іншого, ці феномени в України значно поступалися польським аналогам за масштабом і впливом. Відтак, модерні/постмодерні спроби «відродження» елементів українського сарматизму вкрай невиразні й не впливові.

Далі подамо кілька прикладів авторів і текстів, які мають «заслуги» перед українським сарматизмом. Ясна річ, спеціальних рефлексій на цю тему на рівні гданщанина Мартина Опітца (Opitius, 1597 — 1639) не маємо. Усі знані «вчені коментарі» стосовні українського сарматизму позначені печаткою принагідності — більшою чи меншою мірою. Принаймні жодних «окремих творів» щодо цього питання не залишилося.

Напевно найбільшою зіркою українського сарматизму ХVI ст. є Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566). Цей суперечливий персонаж українсько-польського прикордоння, який, симптоматично, знаний і з інтересу до образу «Химери», вельми підходить на роль першокласика цього історичного феномену. Той славний «Роксолан» відзначився і на історіографічній ниві, де йому належить чимало починань, хоча до «метрів» історіописання цього «трибуна шляхетського» (більше оратора-маніпулятора, ніж глибокого мислителя) навряд чи можна зарахувати.

Найбільша історична праця Роксолана Оріховського Annales (1553/1556) — хроніка перших років панування польського короля Сигізмунда Августа. З семи (?) її порічних розділів збереглося п’ять перших (з 1548 по 1552 рр.). Праця залишилася незавершеною та вийшла друком лише зусиллями Я.-Щ. Гербурта у 1611 р. Згодом твір кілька разів перевидавався — Гданськ (1643); Лейпциг (1712); Краків (1767); Варшава (1805); Вроцлав (1826); Сянок (1856); Варшава — Вроцлав — Краків (1972); український переклад (фрагментарний) — Київ (2004).

У передмові до «Анналів» Оріховський ставить перед собою такі дослідницькі питання, що потребують розв’язання ще до початку викладу подій сучасності: «Що то був за народ Поляки?», «Що то є за роду люди?», «З яких країв пришли Поляки?», а також зобов’язується писати про королівство, де правив король-небіжчик Сигізмунд І Старий (1467 — 1548), взагалі, про все його населення. Отже, в центрі уваги історика опинилися питання походження народу, його місця у світі, а також «земля»-королівство, що має свою власну (не тотожну історії польського племені) історичну традицію. Цікаво тут зауважити близькість дослідницької позиції Оріховського з давньоруською літописною традицією, зокрема з «Повістю минулих літ» (славнозвісне «Откуда єсть пошла Руская земля...»).

АЛЕГОРИЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ГАРМОНІЙНОГО ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ НАРОДІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. ОБКЛАДИНКА ОДНОГО З ТВОРІВ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Відповісти на поставлені автором у передмові питання був покликаний нарис «Початок Поляків», що передував першій з річних хронік Роксолана Оріховського. У ньому поруч із поляками письменник подає відомості про інші слов’янські народи — чехів і русів — та про їхні стосунки між собою та світом. Загалом історичні уявлення Роксолана ґрунтуються на ренесансних міфах і мають не багато спільного з дійсністю, але оповідання гуманіста цікаве з огляду на те, як античні перекази ставали за часів Відродження основами для «національної» міфотворчості. Так, Оріховський дотримувався т. зв. дунайської теорії, популярної досить тривалий час у всіх слов’янських історіографіях. Згідно з нею, слов’ян гуманіст виводив із Балкан, зокрема з території Далмації й Македонії. Це дало йому підставу вважати слов’ян нащадками фалангістів Олександра Македонського, які «світ цілий підбили були, через це самі себе Слов’янами, тобто славою слинучими і захисту повними, батьківською назвали мовою».

Дуже цікавим, з огляду на майбутнє значення в історії українського відродження, є визначення Оріховським національної приналежності за мовним принципом. На думку Роксолана, «не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого, як мовна сутність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може, викорінена однак із нас дощенту не може бути...».

Аби проілюструвати, наскільки охоче сучасна українська історіографія вдається до спадщини Оріховського, згадаю добре знаний текст Н. Яковенко. Остання покликається на твори Оріховського, оповідаючи про поширення в Україні західної політично-територіальної моделі національної самоідентифікації. Вона ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед українських православних ідеологів східній культурно-спадщинній (етнічній) моделі самоідентифікації, що надавала перевагу мовним, кревним і релігійним зв’язкам членів спільноти. Там таки йдеться і про те, що наведені думки Роксолана про спільну мову як найміцніший фактор консолідації у суспільстві промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих моделей національної самоідентифікації у свідомості Роксолана відсутнє. У цьому він є солідарним із поглядами на національну самоідентифікацію, поширеними, за висновком Яковенко, серед українського козацтва — майбутніх речників ідей українства.

Крім цього, на наш погляд, видається симптоматичним твердження Оріховського щодо першопредків слов’ян взагалі та поляків і русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків. Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість, яку гуманіст убачає між усіма слов’янськими та грецькою мовами, а також спільність рис народного характеру та звичаїв. Він пише: «Тому (свідком) є уроджене обох колін добро, та ж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна людяність і подібна часом із кепськими звичаями злучена повільність; ну ж знову, бенкетування і той звичай наповнення келихів, також під час пиття, здоров’я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов’ян занесений до Польщі...».

Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському зробити згаданий висновок про «еллінське» походження слов’ян. Більш того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження «грецької спадщини», аби вони «на взірець Греків квітнули в науках, цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності захисту, котрими наш народ відомий, придамо ми поміркованості, пишності і ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і статечність зі Спарти спровадили до Польщі».

Підкреслю при нагоді, що тяжіння до використання культурного досвіду стародавньої Греції та Візантії на довгі століття залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її саморозвитку і оригінальності. Тому «грекофільство» Роксолана споріднює його саме з традицією України, в той час як поляки і литовці, разом з усією Західною Європою, надавали перевагу пошукам саме «римського коріння» своїх культур (хоча, слід зауважити, що наголоси на якомусь гострому протиставленні «Греції» і «Риму» нашому гуманісту не близькі).

Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців з-поміж інших слов’ян. Він гадає, що «тим самим випадком (що Чехи та Поляки. — Д. В.) Русини, яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов’ян, знаменитий в Європейській Сарматії тримали край». Отже, українці, так само як і поляки та чехи, мають власну етнічну територію, на котру ніхто інший не має більшого права. Про королівство Польське Оріховський пише, що воно «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів, аніж суто Польська держава. Опис Руси-України як цілком окремого краю із самобутньою культурною та історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному листі Оріховського до Джованні-Франческо Коммендоні. Верховенство поляків, на погляд гуманіста, базується швидше на культурній перевазі й популярності «золотих польських вольностей», ніж на праві сильного.

Цю думку Роксолан найповніше розвинув у творі «Квінкункс, тобто взірець устрою Польського королівства» (1564) — у параграфах, присвячених справі унії Польської Корони і Великого князівства Литовського. Еліта Польської Корони — польська державна «нація» — поліетнічна. Саме Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої — gente Rutheni, natione Poloni, тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної меншини може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Уже згадувалася й оригінальна інтерпретація Оріховським власне сарматизму як теорії про походження поляків від відомого з античності войовничого кочового племені сарматів. Роксолан без усяких сумнівів оголошує народ-завойовник слов’янами, які під керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу більшу частину Сарматії, заселеної народом «татарським», і успадкували ім’я своєї нової батьківщини. Отже, він фактично модернізує античне сарматсько-скіфське протистояння до середньовічного слов’яно-тюркського (татарського) і, ймовірно, натякає й на свіже відчуття «польсько-руської» перемоги (загальної переваги) над Золотою Ордою та її епігонами.

«Русини»-українці, які, за твердженням гуманіста, отримали землі одного з найславніших сарматських племен — роксоланів, відомі і надалі під цією назвою. Історична рівноправність українців і поляків, яка панує у зображенні Оріховського, а також чітке розмежування дідичної спадщини цих народів, відкривала для ідеологів ранньомодерного українства шлях до культурного привласнення, «українізації» ідеології сарматизму або й вибудови на її кшталт власної — «роксоланської теорії».

Пієтет перед «автохтонністю» (яка, за звичаєвим правом, була одною з надважливих ознак повноправності) призводила до того, що відносно місцевої шляхти своєї «малої батьківщини» Роксолан завжди з гордістю підкреслює її «руське» коріння. Описуючи походження свого роду, він згадує, як «польські лицарі», осівши в Русі, стали «русинськими воїнами». Для позначення «героя» Оріховський обирає давньоруський термін «богатир». Що це він робить свідомо, свідчать міркування про «героїзм», висловлені Роксоланом у трактаті «Політія Польського королівства» (1565). Там перемиський мислитель пише, що героїв «Русь наша богатирями завжди їх звала, і до сих часів зове, від Бога, яко розумію». Отже, можна дійти висновку, що, якщо політична «князівська» спадщина вважається Оріховським меншовартісною порівняно до «королівської» сучасності, то богатирська традиція Русі аж ніяк не поступається польській лицарській. Бути «русином» в Русі він вважає більш почесним, аніж «поляком».

Загалом, можна говорити, що, живучи в умовах відсутності у русинів-українців власного консолідуючого центру, без якого немислимий національний розвиток, Оріховський своєю творчістю продемонстрував живучість «руської» традиції. Утім, майбутнє України він бачив у інтеграції українського струменя в загальнорічпосполитський культурний простір. Роксолан сподівався, що «пожертва» відрубністю українства буде оцінена «імперською» елітою і забезпечить українцям високий статус в Речі Посполитій як на персональному рівні, так і як досить привілейованої соціоетнічної групи.

У підсумку зауважу, що український сарматизм, як і сарматизм в цілому, має виразні ознаки структури тривалої часової протяглості (la longe duree), яку опрацьовував знаменитий французький історик ХХ ст. Фернан Бродель. Великою мірою обидва вони взоруються на більш універсальні європейські феномени Ренесансу і Бароко. Відтак, сарматські концепти є відчутно вразливі для антиструктуралістської критики (наскільки це цілісне явище; скільки у ньому природного, а скільки сконструйованого; якою мірою можливо генералізувати — поширювати на весь ранньомодерний період унікальні інтелектуальні прояви; де межа для історика втручання-конструювання минулої реальності і т. ін.). До цього можна додати й наразі ще досить слабке опрацювання матеріалів за цією темою (принаймні, це гостро відчутно щодо українського сарматизму), відтак «межі можливого» для такого сюжету ще окреслені досі невиразно і потребують подальших досліджень.

Дмитро Вирський, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ