Східна Україна очима галичанина

Микола Угрин-Безгрішний (1883 1960) письменник, січовий стрілець, автор поетичних і прозових книжок. Його спогади про відвідини Києва та Харкова були опубліковані в редагованому ним Літературно-критичному альманасі (Рогатин, 1941).

Там же було опубліковане і його листування з Христею Алчевською, в яку він був закоханий. Саме на запрошення поетеси він і вирушив до Харкова.

Залізничний двірець у Волочиську початку XX століття

Надворі вітала тепла провесна 1909 р. Сонце злизало останки снігу й на полі співали вже божі птиці жайворонки. Я виїхав з Тернополя пополудневим поїздом у напрямі Підволочиське. Під вечір був уже у Волочиськім. Тут відобрали мій паспорт і переглянули валізку. Нелегальщину поховав я в запазухи й поза плечі. Обійшлося без пригод. Поїзд до Києва мав від їздити за кілька годин.

Пішов я до ресторану, де застав дуже багатий буфет і чимало гостей при столах. Замовив я чай і кілька пиріжків з капустою, що мені смакували дуже. Ні від одної людини не почув я тут української мови, що мене не так смутило, як обурювало... Я всюди й до всіх говорив гордо тільки українською мовою і все піднесеним голосом, щоби всі чули. Це був у мене й деякий рід пропаганди...

Прийшов до мене жандарм і вручив паспорт, на якому появилася нова, трикутна печатка. Сховав я паспорт у кишеню й замовив знову чай. Не пив я такого ні разу в Галичині, навіть у першорядних каварнях. Смашний, ароматний та дешевий (10 коп. за склянку).

Поїзд їхав скоро, одначе так поважно й зручно, що я почував себе неначе на фотелі в човні в спокійний день. Мої сусіди часто попивали чай. Мали з собою всяку посудину. Кипяток брали сливе на кожній стації. Я досі не знав про таку вигоду й жалував, що не взяв і собі чаєвих причандалів...

Прийшов кондуктор і дуже чемно попрохав білета. Запитав, чи не схочу взяти для себе сінничка за 80 копійок. Я радо згодився і подякував за прислугу. Глянув на мене дуже милими очима, коли я заговорив до нього по-українськи. Заговорив він так потім і до мене. То була перша людина в дніпровій Україні, від якої почув я рідну мову. Бажав по-українськи доброго сну й спокійної ночі. Я вигідно положився на сінничку й незабаром заснув твердим сном.

Вже добре розвиднілося, коли збудив мене кондуктор, побажав доброго дня і подав білет. Заявив мені на відхіднім, що кращого города, як Київ, не побачу ніде в світі.

На стаціях перед Києвом всідали до вагонів селянки й селяни з мішками на плечах і горшками в руках. Говорили гарною українською мовою, милозвучнішою, як у нас на Поділлі. Везли селянські продукти для продажу в Києві. Селяни закидали трохи з московська, селянки ж говорили чистою українською мовою, що так і пригадувала мені Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького...

Відрадно стало на душі. З увагою приглядався я одягові дівчат. Такі самісінькі, що їх бачив на кольорових листівках, що їх видавало видавництво Час у Києві.

Помітно здивувалися, коли я їх запитав в українській мові, куди їдуть? Відповідали досить несміливо. Я відразу здогадувався, що вони незвичні до того, щоби інтелігент не встидався хахлацької мови...

Поїзд зупинився, я вийшов на перон. Всюди повно людей та носіїв. Повітря пересичене махоркою, тоді для мене дуже неприємною... Приємною стала вона мені щойно підчас визвольної війни, коли часто курив я листя картоплі або кукурудзи.

Стація партерова, погана й дуже брудна. Робила куди поганіше вражіння від наших більших, селянських корчем, що їх бачив у Галичині. Чимало ізвощиків у довгих, синіх капотах і в чорних, нелискучих циліндрах зо ширшим дном на головах прохають сідати. Питаю по-українськи, скільки хочуть за проїзд? Відповідають всі по-московськи. Розлютився я і постановив іти пішки.

Йду в напрямі Дніпра. Перед парком побачив я музей. Заходжу. Вже в першій салі бачу за склом рукопис Заповіту Тараса Шевченка. Не знаю, чи це дійсно оригінальний, чи тільки копія. Вдивляюся з жадобою і мимоволі капають сльози з очей... Мабуть сам управитель музею, старша, статочна й дуже привітна людина підходить незамітно до мене й каже мені таки українською мовою, що це оригінал. Я приступив ближче, вдивлявся з більшою увагою і читав довго, довго...

Перший раз у моєму молодечому віці канули сльози з очей. Ніяк не міг я їх повздержати. Завстидався самого себе й скоренько обтирав платком очі. Вдивлявся далі в Заповіт і знову сльози... Лютий уже на себе, обтираю скоренько знову й іду в сусідню салю. Тут бачу всякі вишивки, а там і козацьку зброю, портрети гетьманів, усяку монету й між усім тим наче скаче з місця на місце Шевченків Заповіт і неначе темно-сірим серпанком заслонює зброю, гетьманів...

Дивні почування! Важко описати...

Побувши кілька днів у Києві, автор, який був закоханий у поетесу Христю Алчевську (1882-1931), виїхав до Харкова, хоча Грицько Чупринка (поет, 1879 1921) і переконував його, що поетеса для нього застара і ніколи його не полюбить так, як він хоче.

Перед полуднем був я уже на стації у Харкові. Будинок поверховий, чималий, досить гарний. В ресторані випив я чай, замовив ізвощика й поїхав просто до Христі Алчевської, на Сумську вулицю ч. 110. Застав я її в хаті зо старенькою, симпатичною матір ю.

Відразу привітали мене як рідного й попрохали до стола.

Христя Алчевська, високої статі, з добрими бурими очима, здавалася мені тепер куди кращою, як це я уявляв її собі по одержанні перших листів і творів у Львові.

В першу чергу пішли розмови на теми жіночого руху в Галичині, жіночих організацій, письменниць і видань. Христя питала мене, чи листуюся з її наймилішою мевою , Ольгою Кобилянською та Наталією Кобринською. Потім укладали ми пляни моїх рефератів у Харкові. Мати Христі з великою увагою прислухувалася нашій розмові й припрошувала до чаю та коржиків.

За обідом познайомився я з вірною подругою Христі, Василівною. Прийшла в народньому одязі. Знала добре українську мову й письменство. Найбільше цікавилася моїм рефератиком про Молоду Музу та її найстаршим членом Богданом Лепким. Знала його з поезій, що ними дійсно гаряче захоплювалася, а деякі рецитувала при столі, головно зо збірки Осінь . Казала, що в Лепкого найбільше глибокого, природнього чуття, ніжної, прямо жіночої любови до народу й української природи.

Я в Лепкім більше закохана, як у Карманськім. Лепкий сумує іноді глибоко та не плаче, як розпещена дівонька! сказала Василівна всміхаючися до Христі й до мене .

А Пачовський оригінал, добрий танцюрист у сальониках жіночих сердець, зате іноді не дуже чемний... Скажіть йому, Миколо Івановичу, звернулася до мене, що він дуже образив мою Христю... Яцків цікавий письменник, високої інтелігенції, одначе ми всі тут іще мало його розуміємо. Талантовитий поет Степан Чарнецький та пише мало. Твердохліб холодний, як жива риба, одначе цікавенький собі, головно в переспівах і в перекладах. Чомусь то наш Рукавішніков хвалить собі його найбільше. Мабуть оба однакової крові... Пізналися! закінчила Василівна жартобливим тоном .

Місто Харків не зробило на мене своєю природою великого вражіння. Видалася вона для мене занадто одноманітна. Зате Гончарівка дуже мені сподобалася. Трохи нагадувала мені винницькі околиці підо Львовом .

І саме у Харкові чекали на молодого галичанина два конфузи.

Наступного дня маю реферат в університеті. Велика саля повна авдиторії, студенток і студентів. Предсідник вітає мене короткою промовою, представляє зібраним і дає голос.

Говорю про все те, що діється в Галичині між українцями. Всі слухають з великою увагою. Тихо-тихесенько ні салі. Говорю теж про взаємини українців з поляками, вкінці не забуваю і про жидів. Вживаю вже в першому речення терміну жиди ... Несподівано зривається на ноги сливе ціла саля і з великим обуренням протестує проти того, щоб я ображав єврейську націю... Президія у клопоті. Крик, галас і вигуки:

Некультурних рефератів не хочемо слухати. Геть з провокаторами!..

Спершу не зорієнтурався я і не розумів того неприємного нападу на мене. Затривожений предсідник прохає мене покинути катедру й сховатися, щоби не доводити до більшого скандалу. Не трачу рівноваги, бо вже зорієнтувався, у чому непорозуміння. Прохаю останнього слова й кричу:

В ім я вашої вищої культури, я нижчий культурою, прохаю шановну авдиторію дозволити мені сказати ще тільки одно культурне речення.

Саля втихає. Чути голоси.

Пусть говорить! Нехай говорить! Слухаємо!

Стою та гляджу всім сміло в очі. Коли настала знову тиша, кажу грімким голосом:

Велике непорозуміння між нами, нічого більше, милі товаришки й товариші! Вже знаю, чим ви образилися. Одначе я ні на волосок не думав нікого ображати!

Не до речі говорить! вигукують знову деякі на салі.

Товаришки й товариші ! кличу на ціле горло . У нас жиди ображаються, коли їх називати євреями й самі називають себе всюди тільки жидами. Я говорю до вас як товариш жидівських студентів з Галичини, тому годі мені ображати їх позаочі!.. Приїдете до нас з рефератами про дніпрову Україну, не дозволимо теж наших жидів називати євреями!...

На салі велика констернація. Тишина як у гробі. Виступає якась чорнявенька, товстенька студентка, приходить до катедри й каже:

В імені всіх приявних прохаю в товариша галичанина вибачення!

Докінчив я мій реферат на превелику радість президії та всіх тих, що вже пізнали мене перед тим особисто. Оплескам не було кінця .

Опісля була гостина у Миколи Міхновського.

Їмо, п ємо добре вино й чай. Я виголошую реферат малими перервами. По рефераті дискусія. Потім оповідаю всім про якусь веселу пригоду у Львові. Закінчую її сакраментальним, галицьким висловом пукали зо сміху ...

Велике збентеження! Гості скоренько встають від стола й виходять до другої кімнати. Зо мною остається тільки Згоральський, галичанин. Навіть Христя покинула мене.

Миколо! сказав тихенько Згоральський! Скандал! Тут слово пукати має дуже погане значіння...

Яке значіння? дивуюся.

Пердіти! відповідає Згоральський і вибігає негайно до другої кімнати, щоб перепрохати гостей від мого імені й пояснити їм вислів пукати зо сміху , що має те саме значіння, як у Харкові заходитися од сміху ...

Входить перша Христя Алчевська і б є мене легенької пальчиком по чолі.

Мабуть, ми ще довго порозуміватисямемо, поки зовсім не порозуміємося і не станемо одноцілою родиною. Це зробить єдине об єднане мовою та ідеями українське письменство!

Після цієї пригоди мій милий господар Олекса Степаненко кепкував з мене:

Не пукайте більше, Миколо Йвановичу, в гарнім сальоні та при гарних дамах і при добрій вечері, тільки в полі, в лісі й між нахабами кацапами! Нехай вони втікають від нас на чотири вітри!