Царство амазонок Сарматія

Коли Чоловік присвоїв коня, сів на нього верхи і подивився на Жінку зверху вниз, саме тоді й закінчився матріархат. На новому возі Чоловік в їхав у патріархат.

Чимало жінок не могло примиритися з чоловічим верховенством у родині. Так утворилося неповторне явище в людській Історії вольница степового жіноцтва. Войовничі, дебелі, гарні дівчата з важкими мечами на чересі носили ще й довгі коси до п ят як ознаку своєї незалежності, нескореності чоловічій зверхності. Тому їх так іназивали в народі косачки . Греки ж їх згодом назвали амазонками (тобто, безгрудими ). На праву грудь малої дівчинки мідну пластинку спеціального виготовлення, внаслідок чого молочна залоза не розвивалася і права грудь не росла, зате вся сила переходила до правого плеча і правої руки дівчини і молода войовниця могла вільно володіти мечем і луком.

Скіфський мудрець Анахарсіс, помадрувавши Грецією і надивившись на тамтешні оригінальні звичаї, намірився встановити у Скіфії екстатичний культ Великої Матері. Проте його релігійні експерименти були рішуче перервані скіфським царем Савлієм - найперший, царствений Чоловік власноручно вбив жінкоподібного реформатора, пронизав його стрілою. Через деякий час після вбивства Анахарсіса Скіфія була повалена ордами жінкокерованих сарматів.

Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки. Хоча як і всі жінки всіх часів і народів сарматки перш за все доглядали за дітьми, готували їжу, пряли, ткали, шини, ліпили глиняний посуд Із часом старі косачки намовили своїх синів та онуків напасти на Скіфію й відібрати в розпанілих батьків та дідів свої законні землі .

Сформувавшись в глибинах євразійських степів на рубежі ІІІ ІІ ст. до н.е. у могутні військово-політичні союзи, сарматські племена хвилею за хвилею покотилися на Захід. У І ст. н.е. кордони сарматських володінь сягають Дніпра. Через якійсь час сармати повністю контролюють величезний простір між Доном і Дунаєм. Язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани Одне плем я але розділене на кілька народів. Куди б не штовхнула їх доля вони завжди у себе дома, женучи перед собою стада всілякої худоби і понад усе піклуючись про коней.

Сучасники називали їх савроматими від іранського слова сауроматами , що значить оперезаний мечем .Виступаючи у похід сармати втикали свої мечі в землю і молилися їм, мов богу війни. У І ст. н.е. у складі сарматського війська з являється важкоозброєна, закована у панцири кіннота катафрактатії. Панциром-катафрактою вкривався не тільки вершник, але й кінь. Коли вони з являються кінними загонами ніякий інший стрій їм не може протистояти (і це тоді, коли римські легіони вважалися непереможними).

Із скіфами родичами своїми і попередниками по експансії на Захід сармати то воювали за контроль над торговими шляхами і пасовищами, то укладали військово-політичні союзи аж поки не зіпхнули їх з історичної арени. Загартовані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно погромили скіфів, які, захопившись збагаченням, певною мірою втратили свої бойові здібності (лише між Дніпром і Дунаєм, зберігалася певний час Мала Скіфія).

Так причорноморські степи зайняла Дівоча держава Сармати ( Цар-Мати ). що простяглася від Уралу до ріки Ельба та від Причорномор я до Балтиці. В сарматському оточенні опинилися античні міста Північного Причорномор я Тіра, Ольвія, Ніконій і навіть сильне Боспорське царство. Сарматські переселення кардинально змінили карту Східної Європи.

Скіфи розбігалися хто куди - одні ховалися в болотах і плавнях Приазов я, інші покотилися за Дунай. Частина скіфів відійшла в Подніпров ї. Для сарматської важкої кавалерії був потрібний відкритий простір, в лісах вона втрачала переваги. Щоб захиститися від наступних ударів з боку степу, скіфи почали будувати величезну оборонну систему Змієвих валів. Це був колосальний труд, працювало все населення - не покладаючи рук, без відпочинку, напружуючи всі сили. Тож наступ сарматів захлинувся, нападників відкинули. Чимало яснооких відчайдушних богатирш захлинулося в жарких сутичках криком і кров ю, розкидало холодіючі тіла по степових ковилах, віковим дібровам, згарищам сіл. Чимало й чоловіків-воїнів полягло під скіфськими стрілами, сокирами й мечами.

Частина скіфів організовано відступила в Крим і зуміла відбити супротивників на перешийках. У степах Криму і Таврії множилась худоба. Зростало населення. Будувалися міста і фортеці, їх було близько десятка. А столицею став Неаполь-Скіфський поблизу Сімферополя. Він нітрохи не поступався кращим античним містам свого часу. Археологами знайдені залишки кріпосних стін, красивих палаців і храмів, великих житлових кварталів, лазень, майстерень, базарів. Навколо Неаполя розкинулися оброблені поля, розросталися сади.... Ще у ІІ ст. н. е. Мала Скіфія була дуже сильна, контролювала Ольвію, воювала з Херсонесом, перетворила в свого данника Боспор. Пізніше малі скіфи, разом з сарматами і тими ж самими боспорцями, протистояли Риму, причому досить успішно. Однак, колишню велич було вже втрачено - Скіфське царство нестримно котилося до занепаду. Занепад запанував і в Середньому Придніпров ї. Відродження тут настане через сотню-другу років, причому буде супроводжуватися стрімкою інтеграцією сарматів в слов янський етнічний масив.

Від Дніпра до Дону розташувалося царство роксоланов. Влітку вони кочували по степах, а зимували в містечках в низинах Дону. Вони встановили тісну дружбу з Кримською Скіфією. Це виявилося вигідно для обох народів. Роксолани поступилися скіфам пасовища в Північній Таврії, спільними силами успішно протистояли ворогам. Землеробські селища на азовському узбережжі і на Дону процвітали. Під заступництво роксоланов добровільно перейшов Танаїс (Азов). Сюди приїжджали чужоземні купці, в Танаїсі вони організовували свої громади, обійстя. Але плавати вгору по Дону роксолани їм забороняли і в глиб своєї країни не пускали.

Від Карпат до Дніпра розкинулося царство язигов. Колишнє населення пішло звідси не все. На Дністрі жили предки тиверців. На Дніпрі називають борусков, згадуються тут і поляни. Але багате землеробське господарство під владою язигов не відродиться. Археологія свідчить, що ці краї прийшли в занепад. Дрібні селища ховалися в лісах, їх жителі обробляли крихітні клаптики землі, тримали мало худоби. Словом, звели до мінімуму все, що потрібно кинути, якщо раптом доведеться бігти. А щоб прогодуватися, зайнялися рибальством, полюванням.

На початку II століття до н. е. язиги переселилися до степу нижнього Придністров я. Їх перші контакти з римлянами не були ворожими, і обстановка на кордоні залишалася спокійною. Втім, у перших десятиліттях нової ери мали місце окремі незначні вторгнення і набіги. Кочівники за звичаєм укладали союзи з вождями місцевих осілих племен, борючись на боці тих, у чиїй перемозі вони були більш впевнені. Якісь загони їх кінноти надавали допомогу союзникам римлян в локальних зіткненнях, а в 85-88 роках вони билися на боці римського імператора Траяна у війнах проти даків. У цих боях язигам протистояли їх же побратими роксолани, найняті царем даків. Траян в кінцевому рахунку здобув перемогу і щедро винагородив язигов. Переможені ж роксолани згодом були зображені на знаменитій колоні Траяна одягненими в захисні обладунки, включаючи панцирні штани; на панцирних конях, стріляючими з двоякоізогнутих луків, обернувшись назад, як це прийнято в класичному скіфському стилі. Однак через усього чотири роки язиги зробили свій перший похід через Дунай і розграбували римську провінцію Мезію. У 105 році вони вчинили новий напад (цього разу в союзі з роксоланамі), повністю спустошивши Дакію. Зрештою, напад язигов був відбитий імператором Адріаном, який уклав з ними договір про мир на п ятдесят років. Адріан погоджувався виплачувати їм данину до тих пір, поки вони будуть триматися подалі від прикордонної зони. У наступні півстоліття обстановка залишалася досить спокійною, і язиги познайомилися зі своїми германськими сусідами - племенами маркоманнів і квадів. Ці народи, як і решта германських племен, були не кочівниками, а осілими землеробами і скотарями. Це були горді воїни, які, ймовірно, удосконалювалися в мистецтві верхової їзди в міру того, як відбувалося їх змішання з язигами. У 169 році об єднані сили язигов, маркоманнів і квадів вторглися в римську провінцію Паннонія (сучасна Північна Хорватія). Після серії наполегливих і запеклих боїв в 175 році загарбники були розбиті імператором Марком Аврелієм, який згодом нагородив себе титулом Сарматський (Sarmaticus). В якості контрибуції він зажадав від язигов дати імперії 8000 повністю екіпірованих тяжкоозброєних вершників, що й було виконано. 5500 з числа цих тяжкоозброєних вершників Марк Аврелій негайно відправив в одну з найбільш гарячих і проблемних для імперії точок - до валу Адріана, бар єру, що розділяв варварську піктську Шотландію і багату римську провінцію Британію. Отже, в 175 році величезні сили сарматських вершників рушили в похід, щоб перетнути Європу і дістатися до Британії - 5500 воїнів верхи на конях. Коней могло бути до 15000 - сильних бойових степових коней, жеребців і кобил жереб ят - щоб забезпечити збереження племінного фонду в місці призначення, а також обоз зі спальними приналежностями, наметами, озброєнням, провіантом і кормом для коней.

Немає жодних підстав вважати, що в цей дорогу вирушили з ними їхні жінки, так як ані в римських фортах, ані в населених пунктах і цвинтарах Британії ніяких слідів сарматських ювелірних виробів, косметичного приладдя, дзеркал і інших жіночих речей виявлено не було. Враховуючи те, якими гордими і незалежними жінками були сарматки і з якою повагою до них ставилися їхні чоловіки, здається найбільш ймовірним, що вони вважали за краще залишитися в степах і подбати про себе. Насправді вони, мабуть, не були присутні при капітуляції, перебуваючи в безпеці на схід від Дунаю в той час, коли їхні чоловіки здійснювали дальній похід до Західної Європи.

Взяті в римську армію в якості допоміжної кінноти і виступпивши під власними штандартами у вигляді летючого дракона, сармати тепер надходили під командування римського полководця на ім я Луцій Арторій Каст. Напевно, це було вражаюче видовище: 5500 чоловіків з тисячами коней і довгим обозом прокладають шлях через всю Європу, від Угорської рівнини до берегів Ла- Маншу. Щоночі вони розбивають табір, ставлять намети. Їх щільно зрушені в оборонне коло повозки утворюють огорожу, в середину якої схованіі тварини; горять багаття, киплять котли, тут і там віддаються на латині накази, чуються вітання на іранському, брязкіт зброї та позвяківаніе обладунків ... Імовірно, їм довелося довго чекати на березі Ла-Маншу, оскільки через протоку треба було переправити безліч людей і тварин, а в ті часи судна могли благополучно перетинати протоку тільки при попутному вітрі. Прибуття величезного кінного війська, мабуть, здалося бриттам новим вторгненням ...

Відомостей про долю язигов в Британії у нас небагато. Достеменно відомо, що їх загони стояли на півночі Британії протягом усього III століття, і ще в IV столітті вони зберігали свою самобутність. Ветерани виходили у відставку і селилися в кавалерійському форті Bremetennacum Veteranorum, біля сучасного міста Рібчестер в Ланкаширі. Цей форт був також їх тиловою базою, куди вони поверталися після зміни на передовій лінії Адріанова валу. На присвяченій богу Аполлону Мапону табличці, яка зараз зберігається в маленькому місцевому музеї, ясно читається напис Від кінного загону сарматів . Найбільш вражаючим з усіх матеріальних свідчень перебування язигів на Адріановому валу є кам яне барельєф, виставлений в даний час в міському музеї Честера. На камені зображений сармат верхи на коні, в загостреному головному уборі і колихаючомуся плащі. Вершник тримає над головою штандарт у вигляді дракона. Сарматські намиста, фрагменти вуздечки та інші дрібні предмети, знайдені в фортах уздовж стіни Адріанова вала, підтверджують тривалу присутність сарматів.

Хоча про деталі перебування сарматів в Британії нам відомо небагато, але ми достатньо поінформовані про ставлення римлян в цілому до своїх найманих військ як у Британії, так і в інших частинах імперії. Це дозволяє нам припустити, що змішання - як фізичне, так і культурне - між варварами і місцевим населенням відбувалося і тут. Сармати були взяті на військову службу як найманці. Зазвичай найманці не були громадянами Риму (яким надавалося право вступати в легіони, що вважалися справжньою армією), їх в основному набирали з місцевого населення. Наймані війська, особливо кіннота, виконували допоміжні функції, на відміну від легіонів.

На колоні Траяна зображено, як сарматські та інші вершники-найманці ведуть розвідку, захоплюють полонених, спалюють села і б ються. Легіонери будували дороги, мости, казарми, вали тощо, але брали участь тільки в дійсно великих боях. Хоча найманцям і не платили стільки ж, скільки легіонерам, все ж вони отримували грошове забезпечення, продовольчий пайок і забезпечувалися казенним житлом. Термін їх служби становив 25 років. Вершники отримували більшу платню, ніж інші найманці, і, таким чином, мали високий статус у місцевих громадах.

Враховуючи, що солдати отримували платню, їхні гроші неминуче залучали цивільне населення в ті віддалені місця, де римляни будували свої сторожові застави і форти. За воротами фортів в короткий час з являлися села або навіть невеликі міста з лавками, заїжджими дворами, публічними будинками, житлами торговців, а також цивільних дружин перебуваючих на службі солдатів. Форти самі по собі потребували постійних поставках продовольства, напоїв, шкір, дров, а також керамічних і залізних виробів, що приваблювало в ці поселення і ремісників і торговців. Можна з упевненістю сказати, що на початку III століття в Північній Англії, де були дислоковані 5500 сарматів, подібні містечка, а також розташовані в тилу поселення ветеранів, стали справжніми плавильними котлами, в яких змішувалися воєдино навички, таланти, знання, уявлення і вірування степовиків та місцевого бріттского населення.

Важливим фактором такого змішання була релігійна терпимість римлян. Хоча у них був власний пантеон, вони з легкістю приєднували чужих богів до своїх, вводячи багато місцевих кельтські божества в свої храми і релігійні церемонії. Їх абсолютно не турбувала поява нових культів, частина яких виразно походила з Азії і з Сходу. Так, приблизно посередині Адріанова вала знаходиться добре збережений храм Мітри. Без сумніву, подібна релігійна терпимість і всеосяжний релігійний синкретизм поширювалися і на новоприбулих сарматів з їх шануванням священного меча як втілення військового божества, який вони втикали в землю, а потім витягали. Божественний меч був настільки могутнім і значущим символом для сарматів, що коли згуртована маса людей, що складається з 5500 чоловіків, опинилася в цій ситуації релігійної терпимості серед інших (римських і британських) воїнів, вони напевно з гордістю принесли свої традиції шанування меча на британську землю. Поряд з усною традицією це видається найбільш правдоподібним поясненням поширення в Британії мотиву меча в камені , який, мабуть, мав місце задовго до того, як він з явився в легендах про Артура. Так як сармати облаштувалися в новій обстановці і навчилися спілкуватися зі своїми новими жінками та дітьми на місцевому кельтському діалекті, здається зовсім природним, що сказання сарматів про великі чарівні діяння їхніх героїв, предків і богів поширювалися серед цього нового змішаного населення. Враховуючи, що більшість бриттів були неграмотні, можна бути впевненими в тому, що переказ легенд і міфів був дуже важливою частиною їхнього життя.

Мистецтво верхової їзди сарматів, як і достоїнства їх коней, відразу ж стали для всіх очевидні. Їх коні були дещо більше і набагато краще коней місцевої породи. Раніше мистецтво сарматських наїзників вразило римлян, тепер же, безсумнівно, - поряд з їх чудовим кінським спорядженням, вершницьким одяганням, обладунками і зброєю - привернуло увагу місцевої британської знаті.

Більшість найманців зберігало свою національний одяг, обладунки та озброєння, а деяким дозволялося зберігати і свої бойові штандарти. Насправді римляни були настільки вражені майстерністю найманої сарматської кінноти, що в III столітті у всіх власних кавалерійських підрозділах ввели їх штандарт, який вони називали драконом (draco), а прапороносців - драконарій (draconarius). Символ дракона став настільки популярний, що коли імператор Констанцій I, відновивши порядок в Британії, тріумфально вступав у Рим, його оточувало безліч видаючих свист пурпурних шовкових драконів з колихаючимися на вітрі хвостами. Ця назва, очевидно, прижилося, так як і в сьогоднішній британської армії кавалеристів називають драгунами - від слова драконарій .

Напевно майже всі ті сармати, які були ще живі після закінчення свого двадцятип ятирічного терміну служби, залишилися в Британії, а їх діти, які виросли в атмосфері військового табору, стали, природно, наступним поколінням воїнів для римської армії. Армія повинна була зацікавлена в тому, щоб сармати обжилися на новому місці і виховали нове покоління, здатне успадкувати незвичайну майстерність верхової їзди своїх батьків. Для підкріплення цього процесу римляни передбачили особливий стимул. Після закінчення терміну служби найманці, їх дружини і діти отримували римське громадянство і звільнялися від сплати податків. Громадянство означало, що їхні сини могли вступати на службу в легіони, з більш високим платнею, а після завершення служби - отримувати значну грошову суму або земельні наділи. Це була хитромудрий виверт Риму - зробити отримання громадянства доступним, навіть бажаним для своїх колишніх ворогів. І цей виверт працював! Щоб утруднити повернення відставних найманців на батьківщину, римляни просто відмовлялися оплачувати витрати, пов язані з їх поверненням у рідні краї після закінчення служби. Сармати залишилися в Англії, виростили нові покоління вершників і передали британцям свої навички, знання та звичаї.

...На території нашого краю сарматська доба тривала майже сім століть. Витиснувши свого часу скіфів сармати, в свою чергу, поступилися місцем на історичній арені іншим народам. Розпорошили їх віки Одні пішли разом з гунами воювати народи Західної Європи, інші відкочували на Північний Кавказ і Кубань, треті

Але ніщо не зникає безслідно...Десь в надрах сарматського періоду відбулося формування раннього слов янства. Сармати-роксолани, повоювали трохи, погарцювали на конях з мечами і списами та осіли потроху на берегах Рось-річки. А там, дивлячись на сусідів, почали орати землю, сіяти хліб. Минав час, роксолани перетворилися на росомонів, росомони на росів.

Жінка, вічна трудівниця в мирний час, в хвилини небезпеки була повноправним бійцем, як і її батько, чоловік, син чи брат. Кінних степових сарматських войовниць нагадують билинні поляниці : вони зазвичай вмілі наїзниці і вправні лучниці, і разом з тим, після битви з героєм, - дружини богатирів. Найімовірніше, слово поляница - однокорінне з поляковать , поле . Так називали звичай, коли: воїн, прагнучи честі і слави, виїжджав в чисте поле і шукав там поединщика собі під стать. У разі перемоги полонених не брали, трофеї -теж, а підтвердженням перемоги були голови супротивників, виставлені напоказ.

Едет поляница удалая,

Удалая поляничища великая,

Конь под нею как сильна гора,

Поляница на коне будто сена копна,

Она палицу булатную покидывает

Да под облако, под ходячее,

Одною рукой палицу подхватывает,

Как пером-то лебединым ею поигрывает.

Допустити корінне слов янське походження цих жінок-войовниць навряд чи можливо, цьому суперечить факт наполегливої, постійної боротьби з ними руських богатирів, хоча загальне ім я цих наїзниць - поляниці - слов янське. Мабуть, треба визнати жінок-поляниць сарматськими кінними воітельками, а наявність слов янського назви їх означає, що уявлення про поляниць утвердилося в епічному творчості ще до появи в руській мові тюркського слова богатир . Коли ж з явилося слово богатир , назва жінок-войовниць не змінилося, бо з живого побутування вона вже зникла.

На рубежі старої і нової ери сармати були найближчими сусідами слов янських племен. Тому взаємні порушення кордонів і військові зіткнення були звичайні для того часу. З цієї точки зору, билини відображають перемоги слов ян над сарматами: Руські витязі Дунай і Добриня перемагають поляниць в богатирському поєдинку і отримують над ними владу чоловіка над дружиною. На користь степового походження найменування поляница говорить і той факт, що, згідно билині, з крові убитої Дунаєм Настасії бере свій початок Непра-ріка (тобто Дніпро - річка, що у давні часи була порубіжна зі Степом).

Простір, що складається із басейнів річок, які впадають у Чорне море (включно з Азовським), мав динамічну етнічну історію. Проте різні етноси, різні культури, що наповнювали цей простір, взаємодіяли навіть у своєму протистоянні. Є якийсь особливий сенс у тому шлюбі (достатньо кровавому), який свого часу відбувся на ложі Північного Причорномор я між землеробами Правобережжя ( трипільцями ) та войовничими скотарями Лівобережжя ( аріями ) Так що в жилах українців тече бодай крапля-друга гарячої сарматської крові.

...У походах князя Святослава брали участь спочатку руські, а потім і болгарські жінки-войовниці.

...Кажуть, нашого гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького в сучасній йому Європі звали сарматським князем , а Україну Сарматією.