3 листопада 2016, 16:23
14 жовтня 1964 року в Москві пройшов пленум керівництва компартії, який «задовольнив прохання товариша Хрущова про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС».
14 жовтня 1964 року в Москві пройшов пленум керівництва компартії, який «задовольнив прохання товариша Хрущова про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС».
Так тихо й непомітно для більшості мешканців комуністичної імперії відбулася важлива подія, фактично політичний переворот. Він означав не лише заміну першого обличчя СРСР Микити Хрущова на Леоніда Брежнєва, але й різкий поворот у політиці від започаткованої першим із них лібералізації режиму.
Наприкінці 1964 року громадяни зрозуміли, що наступає не тільки кліматична, але й політична зима. Період «відлиги» швидко завершувався.
Політичне «похолодання» вдарило насамперед по небажаних для радянської влади плодах попереднього періоду. Уже незабаром під прес режиму потрапили представники цілої плеяди української культури, що увійшли в історію під назвою «шістдесятники».
Саме вони найактивніше відгукнулися на зміни в країні після смерті Сталіна, повірили в можливість її лібералізації, а отже й можливість своєї творчої свободи.
До удару по «шістдесятниках», який мав продемонструвати «новий, правильний курс влади», комуністична партія та КГБ ретельно готувалися.
Хвиля арештів розпочалася 24 серпня 1965 року. За кілька днів за ґрати кинуто понад два десятки представників творчої еліти того часу, серед них художник Опанас Заливаха, літературний критик Іван Світличний, поет Святослав Караванський.
Серед заарештованих опинилися також Михайло Горинь, Іван Гель, Михайло Осадчий та інші, які вже незабаром стануть відомі в СРСР та світі як українські дисиденти.
У відповідь ті, хто ще залишався на волі, вдалися до акцій протесту, початком яких став виступ Василя Стуса, Івана Драча та В’ячеслава Чорновола на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року.
Протести не стали масовими — влада зуміла придушити опір у зародку. Але вона розуміла небезпеку подальшого розростання «інакомислення» в країні, тому 25 липня 1967 року наказом голови КГБ Юрія Андропова у структурі КГБ створено спеціальне П’яте управління, відповідальне за боротьбу з «ідеологічними диверсіями».
Ця політична поліція стала одним із символів радянського тоталітарного режиму, проіснувала майже до самого його кінця і була ліквідована лише в серпні 1989 року.
Тим часом наприкінці 1960-х КГБ здавалося, що спокій у рамках комуністичної імперії забезпечено. Але події, які відбулися на її західних околицях на початку 1968 року, засвідчили, що цей спокій дуже оманливий.
Політичні зміни в Чехословаччині голосно відгукнулися в Україні, «празька весна» вдарила об, здавалося, уже зміцнілу тут брежнєвську кригу.
«У зв’язку із загострення ситуації, — доповідали чекісти 1968 року, — і, зокрема, з подіями в ЧССР, органи КГБ при РМ УРСР уживають заходів щодо підвищення політичної чуйності й боєготовності, покращання оперативної роботи.
Звертається увага на посилення заходів по антирадянських елементах, а також особах, котрі виношують ворожі настрої, здатні спровокувати політично шкідливі ексцеси та антигромадські дії».
Москва намагалася локалізувати проблему, зокрема блокуючи будь-які інформаційні витоки з Чехословаччини. Тому про це нічого не писали радянські газети. Тому органи безпеки проводили ретельну перлюстрацію листування громадян СРСР із мешканцями бунтівної республіки.
«Останнім часом — звітував КГБ, — фіксується масове засилання листів із Чехословаччини на адресу організацій і окремих громадян України. Автори цих листів під виглядом роз’яснень подій у ЧССР ставлять під сумнів або ж відкрито критикують політику ЦК КПРС і Радянського уряду, вказують на необ’єктивність радянської преси, намагаються прикрасити ситуацію, що склалася в Чехословаччині, заявляють про всенародну підтримку ЦК КПЧ і особисто товариша Дубчека».
Але блокування інформації не спрацьовувало. Зокрема тому, що на теренах України в той час працювало чимало чехів та словаків, котрі, знаючи правду про події на своїй батьківщині, намагалися ділитися нею.
Серед подій у Чехословаччині, які мали безпосередній вплив на українські реалії, слід назвати постанову нової влади про відновлення на теренах республіки Української греко-католицької церкви. За даними КГБ, ця подія активізувала вірян цієї забороненої церкви в Україні.
19 серпня 1968 року її служитель отець Пиріжок «провів незаконне богослужіння в селі Градівка Городоцького району (Львівської області — В.В.) у приміщенні закритої, але не освоєної для господарських потреб православної церкви, після чого був затриманий дружинниками.
Дізнавшись про затримання Пиріжка, група вірян у кількості понад 100 осіб зібралася біля приміщення сільської ради з вимогою звільнити уніатського священика.
Отримавши відмову, віряни заповнили службові приміщення сільської ради і спробували проникнути в кімнату, в якій перебував Пиріжок. Керівники сільської ради змушені були закрити двері кабінету на замок, а біля дверей виставити дружинників».
Побоюючись подальшого розростання релігійного протистояння, КГБ розгортає масоване переслідування відомих їм священиків УГКЦ, серед них Й. Воровського, В. Стернюка, В. Величківського та інших.
Ситуація в Україні загострилася, коли за наказом влади в липні 1968 року проведено часткову мобілізацію.
«У деяких місцевостях республіки, — інформували чекісти владу, — серед населення спостерігаються факти панічних настроїв. Мешканцями скуповуються сіль, сірники, консерви, крупи та інші предмети першої необхідності, створюються черги в магазинах. Такі факти спостерігаються в містах Одеса, Івано-Франківськ, Канів».
Події в сусідній країні активізували не лише паніку, але й «націоналістичні настрої серед населення», зокрема серед раніше засуджених радянської владою за політичними статтями.
«Житель м. Нововолинська Волинської області Іщук, раніше засуджений за антирадянську діяльність, з приводу мобілізації військовослужбовців запасу заявив: «Ну якщо така колотнеча, треба готувати сухарі і йти в іншу армію». Мешканець с. Бариш Бучацького району Тернопільської області Гайда заявив стосовно мобілізації, що «поки до нього дійде посильний, він піде в ліс».
Батько колишніх бандитів ОУН Баранюк Іван, житель Бучацького району Тернопільської області заявив: «Так довго не буде. Якщо я доживу до зміни влади, то жорстоко мститиму»». Таких радикальних висловів, які свідчили про бажання поквитатися з представниками влади, чекістами в той час зафіксовано чимало. Ці настрої особливо посилилися в серпні під час вторгнення радянських військ до Чехословаччини.
«Мешканець Львова Балук Іван Семенович, інженер облколгоспбуду, біля пам’ятника радянським воїнам заявив: «Чехи звільняються від комуністичного іга. Пора й нам, українцям, зробити те саме. Тут лежать не герої, а бандити. Справжні герої лежать в лісі, вбиті совєтами»».
Уже незабаром індивідуальні антирадянські настрої стали виливатися в більш організовані і публічні дії незадоволених владою. У підсумковому звіті КГБ від 24 серпня 1968 року зафіксовано поширення антирадянських листівок у Львові, Чернігові, Жданові Донецької області, Одесі, Чернівцях та Черкаській області.
В одній із таких листівок писалося: «Руки геть від свободолюбного чехословацького народу! Громадяни! Чехословацький народ, як ви знаєте, повстав проти сваволі і гніту зграї людей, які називають себе комуністами і лізуть зі шкіри, щоб зберегти свою владу над народом».
У деяких місцевостях доходило до гостріших виявів протесту. КГБ повідомляло комуністичну партію про загрозу підготовки радикально налаштованими особами до збройних актів.
«Націоналістичні елементи, — повідомляв шеф КГБ України Віталій Нікітченко 25 серпня 1968 року, — вживають конкретних заходів у цьому напрямку. У лісовому масиві в 1 кілометрі від села Бабине Самбірського району Львівської області виявлено будівництво схрону. Вживаються заходи для встановлення осіб, причетних до цього».
До жодних радикальних, тим паче збройних виступів тоді в Україні не дійшло. Відчайдушним виявом протесту стало самоспалення на центральній вулиці української столиці.
Його 5 листопада 1968 року здійснив колишній повстанець та політв’язень Василь Макух, який таким чином намагався привернути увагу світу до поневолення України та радянської агресії проти Чехословаччини.
Саму «празьку весну» швидко задушили танками СРСР та його союзників по Варшавському блоку у серпні — вересні 1968 року.
Проте ці події вкотре продемонстрували, що комуністична влада як в Україні, так і за її межами тримається не на підтримці людей, а на насильстві та терорі.
А події у Празі, хоча і закінчилися поразкою демократизаторів, стали важливим чинником подальшого зростання дисидентського руху на всіх теренах, контрольованих Радянським Союзом.