Умови соціального розвитку України у 1648 – 1657 роках

Національно-визвольна війна українського народу Наслідком різнопланових процесів на Україні останній третині XVI – першої половини XVII ст. було становлення відокремленого прошарку козаків, яке фактично дублювала функції лицарського стану і знаходилося в умовах жорстокого протистояння шляхті.

Через свою відданість православ’ю і руською (українською) культурі, загальних для широких мас народу, саме козацтво стало виразником національної ідеї і «політичним станом» своєї епохи.

Накопичені протиріччя не могли вирішитися за наявності сильного Війська Запорізького інакше, як в гострому збройному протистоянні з центральною владою Речі Посполитої.

Особливо вибухонебезпечна ситуація склалася на південь від умовної лінії Тетіїв – Біла Церква – Київ – Переяслав – Лубни – Миргород, де, власне, спостерігалася концентрація нереєстрового козацтва, що підлягала переведенню в кріпаки.

В XVI ст. Європу охопила так звана «революція цін» в силу припливу великої кількості дешевого срібла і золота з іспанських колоній, відбувалося зростання міст, а також у другій половині XVI – початку XVII ст. спостерігалося похолодання клімату.

Все це вело до значного зростання попиту на продукцію сільського і лісового господарства та призвело до поширення в Речі Посполитій фільваркової-панщинної системи. Все більш важким ставало становище кріпосних селян, особливо в західних районах України, віддалених від районів козацької вольниці.

Особливе значення в XVI ст. придбали володіння великих феодальних землевласників-магнатів: Острозьких, Корецьких, Заславських, Потоцьких, Вишневецьких, Радзивіллів та ін. В 1629 р., наприклад, лише 18 магнатам в Брацлавському воєводстві належало до 80% всіх селян і міщан.

«Магнатством домагалося максимальної товаризації свого господарства, розширювало свої величезні латифундії, заводило підсобні підприємства (млини, гуральні). Разом з тим створювалася заплутана система поборів, мит, стягнутих з найрізноманітніших приводів. З XVI ст. дуже часто магнати передавали маєтки орендарям-євреям;

«… Орендар, який прагнув в термін своєї оренди викачати з об’єктів своєї експлуатації максимум доходів …» був оточений ненавистю гноблених їм селян (С. Я. Боровий).

Прикладом тривалої і запеклої боротьби селян і шляхти служать села Турки, Бориня, Нижнє Висоцьке, Матків, Комарнік в Галичині, де збройне протистояння за землі і угіддя тривала майже два століття (XVI – XVII ст.). Національно-визвольна війна українського народу Накопичені протиріччя вибухнули народно-визвольною війною на Україну в середині XVII ст.

Відносно даного історичного феномена немає єдиної думки в історіографії.

В українській сучасній історіографії прийнято ухвалу «Українська національна революція» («Енциклопедія Історії України», 2003. – Під. Ред. В.А. Смолія; В.А. Смолій, В.С. Степанков «Українська національна революція XVII ст.» , 1999) або «Українська революція середини XVII ст.» (В.М. Литвин «Історія України», 2006, 2009). Ще історики М.Н. Покровський і М.Є. Слабченко в 20-е гг. ХХ ст. складні процеси української історії середини XVII ст. визначали як «революцію».

На користь останнього свідчать такі аргументи:

 1) створення самостійної де-факто Української держави (де-юре автономне різною мірою в різний час «Військо Запорізьке»);

2) формування унікального військово-полкового державного устрою на українських землях (зберігалося на Лівобережжі до 1781 р.);

3) створення сприятливих умов для розвитку національної культури;

4) радикальні зміни в соціальній структурі суспільства – прихід до влади козацької старшини, переважно української за походженням;

5) видалення із соціальної системи багатьох колишніх елементів (магнати-феодали, католицький і уніатський клір, євреї, велика частина шляхти) і включення нових категорій (козаки, вольні посполиті, сердюки);

6) ліквідація великої феодальної земельної власності;

7) скасування кріпацтва українських селян, перетворення останніх у «вільних військових поселян» (посполитих);

8) звільнення українських земель від влади короля, шляхти, магнатів, вигнання католицького та уніатського духовенства.

Перераховане торкнулося всіх соціальних станів і вело до суттєвих довгострокових змін на території України. Між тим, історіографічна традиція оперує й іншими поняттями і визначеннями для подій української історії середини XVII ст .: «визвольна війна», «визвольне повстання», «національно-визвольна війна» і т. д. – переважають в роботах істориків як радянського періоду, так і пострадянського; «козацько-польська війна» або, що зберігає актуальність, громадянська війна в Речі Посполитій – у польській історіографії.

У всіх цих визначеннях є частка істини, але залишається відкритим питання про те, чи вичерпується ними суть події. На користь визначення «національно-визвольна війна» кажуть масштаби, склад учасників і їх цілі, а також наслідки війни.

В той же час визначення її як «української революції» ставлять під сумніви нестійкі результати «революції», величезне (якщо не визначальне) значення зовнішньополітичного чинника – як в спонукальних мотивах, так і наслідках.

Так, Україна в силу зазначених подій опинилася в центрі геополітичного протистояння великих держав у Східній Європі в XVII ст., але немає достатніх підстав, щоб вважати згадану «революцію» буржуазної, а також, що в її результаті утвердилася фермерська (дрібна козацька) земельна власність (В.І. Борисенко, В.А. Смолій, В.С. Степанков).

Відносно ж задуму Б.М. Хмельницького створити незалежну козацьку українську державу слід сказати, що проект гетьмана, проголошений в травні 1649 р. у Києві, суверенного «Руського князівства» від Перемишля до московського кордону залишився нереалізованим.

При всьому цьому спостерігається недооцінка події як «релігійної війни», що в умовах епохи було явищем характерним (приклад Тридцятилітньої війни в Європі).

Відносно ж інтерпретації явища як «козацько-польської війни», то воно вузько трактує ситуацію – ближче до істини визначення його як «громадянської війни».

Дійсно, в середовищі козацької старшини (І. Виговський найяскравіший приклад цього) в наявності залишилась правосвідомість себе в рамках держави Речі Посполитої, але при цьому не можна заперечувати глибинний національний, конфесійний та соціальний характер конфлікту.

Ще В.К. Липинський (1882 – 1931) підкреслював, що без радикальних змін у внутрішній устрій Речі Посполитої, на яку правляча «шляхетсько-магнатська олігархія» не була здатна піти, місця козацькій Україні в ній не було.