18 травня 2017, 12:11
Політично-військовий договір 21 квітня 1920 року, що був заключний у Варшаві, певно є найбільш спірним моментом нашої історії в XX ст.
Симон Петлюра на той час, фактично одноосібно керував Директорією, саме він спрямовував усі свої зусилля на союз з поляками. Падіння ЗУНР в 1919 р. значно послабили перш за все військові сили Директорії, адже УГА перейшла під командування денікінців. На початок 1920 р. майже вся Україна була окупована більшовиками і Симон Петлюра згодився на заздалегідь нерівноправний союз з Польщею, від якого українська сторона більше втрачала, ніж набувала. Чого тільки варта сама суть підписаних документів – польська сторона не несла будь-якої відповідальності за невиконання ухвалених положень.
Це добре простежується у політичній та військовій конвенціях. Варшавський союз мав бути таємною угодою, сторони-підписанти без взаємної згоди зобов’язувалися не оприлюднювати її зміст. Симон Петлюра вбачав користь такого союзу в легітимізації української державності та визнання її верховної влади в особі Головного отамана,тобто Петлюри, та безпосереднього залучення польських військових у спільно вигідній, як передбачав фактичний лідер, справі - визволення України. Заради цього С. Петлюра та головний архітектор Варшавського союзу А.Лівицький готові були пожертвувати Східною Галичиною та Західною Волинню. Фактично рішення приймалося без врахування думки української громадськості та зводило нанівець усі докладені до Директорії зусилля в об’єднанні країни в її етнічно-територіальних межах, залучення усіх українців в єдину націю.
[igm:2]
Яку мету ніс цей україно - польський союз? С. Петлюра судячи з ситуації, яка склалася, мав великі сподівання, що союзний похід в процесі свого просування вглиб України викличе вибух селянського повстанського руху проти більшовиків. Проте, як знаємо ці надії виявилися марними, тому що польська армія поводила себе в українських земляк як загарбники і звичайно не збиралася вислуховувати протести української сторони, адже поляки орієнтовувалися на свій національний план, яким керував Ю. Пілсудський.
Тим більше, що геополітична ситуація складалася саме на користь Польщі, а польська армія була більш боєздатною, завдяки підтримці Антанти. Польська сторона надала військову допомогу С.Петлюрі, і об’єднані польсько-українські війська перейшли Збруч , захопили Київ та форсували Дністер захопивши ряд інших українських міст. Однак, більшовики швидко оговтались, перешли у наступ, чим повернули ініціативу у свої руки. Запрацювала російська дипломатія, яка підкріплювалася успіхами на фронтах, і вже 18 березня 1921 р. у Ризі було підписано договір між РСФРР та УСРР з одного боку та з Польщею – з іншого. Такий розвиток подій унеможливив подальші союзницькі плани С. Петлюри.
[igm:3]
Українській державності остаточно наставав кінець. Мало того, що іноземні держави не дуже довіряли Ю.Пілсудському, так і менше причин їм було довіряти й українському політикуму. Варшавський союз в їх очах вбачався як авантюра , яка призведе до поглиблення конфлікту та деескалації ситуації, яка склалася. Польща диктувала Україні заздалегідь нерівноправні умови з позиції сили. Можемо зрозуміти і позицію Симона Петлюри, адже він робив спроби для збереження існування української держави навіть такою високою ціною, як територіальна поступка з багатомільйонним українським населенням.
На цей крок Петлюру змусило піти більшовицька окупація, байдужість та банальне ігнорування Антантою українських проблем. Де ж тут закладений тактичний хід? Більш вірогідною є думка про те, що С. Петлюра та його уряд намагалися покластися на поляків , які допомогли б у військово-політичному плані, зокрема налагоджені вигідних дипломатичних стосунків з Антантою . Вже потім, заручившись іноземною підтримкою та зміцнивши свої позиції на теренах України, можна було б перехилити Польщу вже в рівноправних умовах діяти спільно проти більшовиків.
[igm:4]
Ми не маємо підстав сумніватися в щирості сподівань С. Петлюри, бо він справді покладався на утопічне братерство світового соціалізму і будучи особисто в хороших стосунках з лідером Польщі Ю.Пілсудським повірив останньому, забувши, що сусід має свій власний національний план.
Тому ми маємо дотримуватися такої точки зору, як не розбурхування суперечностей результатів Варшавського союзу, ролі польського та українського чинника в ньому, а зробити нарешті ряд заміток з цих історичних подій. Нажаль, політичні кола та громадськість мають дуже коротку історичну пам'ять, тому вкрай необхідно, щоб історичні кола робили практичні висновки доступні для аналізування та усвідомлення цієї інформації широкою аудиторією, навіть з такого неоднозначного питання, як Варшавський союз.
Використана література: джерело