Виселення українців з Польщі

6 липня 2016, 12:47
9 вересня 1944 Польський Комітет національного визволення уклав "Угоду між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР"

Етничну чистку українського цівільного населення громадян другой республіки Польша, яких було вигнано зі своєї батьківщини в Польщі до Радянського Союзу у 1946 році, відповідно до договору від 9 вересня 1944 року Про евакуацію українського населення з Польщі та польських громадян з території УРСР між урядом УРСР і ПКНВ примусово евакуйовані і репатрійовани до УРСР, польських громадян української національності та Ялтінскої (Крим) конференції союзних держав (4 -11 лютого 1945) де керівники країн антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Великобританії зібралися під час Другої світової війни, та домовилися про післявоєнний світовий порядок.Було встановлені неофіційні, але яки приймаються всіма сторонами лінії між сферами впливу союзників робота, яка почалася на Тегеранській конференції в 1943 році перерозподіл кордонів. Рузвельт, Черчилль і Сталін, пішовши на взаємні уступки, домовилися по майже всім пунктам. В результаті, земля, де жили етнічні українці були передані Польщі. В іншому аспекті, була угода підписана в ході конференції, яка була дуже важлива для радянської сторони, а саме угоду про репатріацію військових і цивільних, які вміщують - осіб, яки були радянськими громадянами, звільнених територій, захоплених союзниками.

В результаті цієї угоди люди були передані радянській стороні не тільки радянські громадяни, але українське населення, яке жило з покон віку там та ніколи не мало радянського громадянства. Сталін намагався створити не тільки політичні кордони, а й зміцнити свої етнічні кордони, переселяє, виселяє, а також ліквідіруя греко-католицьку церкву і передаючи її до вірних Православ ю згідно пакту Молотова - Ріббентропа. Сталін отримав міжнародну легітимність західних союзників в Ялті на тих областях, які були фактично захоплені в 1939 р

До Другої світової війни, ряд великих переміщень населення були результатом двосторонніх угод і отримав підтримку міжнародних організацій, таких як Ліга націй.

Але Нюрнберзький процес над німецькими нацистськими лідерами, де вони були обвинувачені у примусовій депортації цивільного населення під час Другої світової війни , як військовий злочин і злочин проти людяності, змінив тенденції та враховував права людини, тим самим обмежував права національних держав,яки укладають угоди Де це рух населення, що використовується в якості засобу вирішення етнічного конфлікту, сьогодні примусове переміщення населення вважається порушенням міжнародного права . (Денвер журнал міжнародного права і політики, навесні 2001 року, P116) .Таким чином, незважаючи на те, що підписали домовленостями Ялтинської і Потсдамської конференцій по виселенню цивільних осіб є не є законним відповідно до міжнародного права часу, справжніх істориків і вчені в галузі міжнародного права та прав людини, переглянули свою оцінку подій і стверджують, що переміщення населення поляків і українців у Східній Європі слід розглядати в якості епізодів етнічних чисток, і, таким чином, порушення прав людини.

Переселення українського населення (1944-1946), які були польські громадяни на той час, в радянське рабство, вони були розміщені по різних областях, районах та селах так що не моглі сплкуватися між собою, крім того вони не могли вільно пересуватися, тому що не мали документів (паспортів). У 1948 р був прийнятий указ, який забороняв депортованим народам залишати райони депортації і повертатися на батьківщину. Ті, хто порушував цей указ, засуджувалися до табірним робіт на 20 років та більшість людей відправляли до ГУЛАГу, Сибіру, або померали від голоду.Батьки моєї мами померли від голоду та болезней швидко після переселення. Ніхто не компенсувал моій родині за цей злочин, та не тільки моя родина постраждала але ще 500000 єтничних українців.

Польський уряд продовжує ігнорувати права ціх людей, тому що вони української національності, не поляки. Згідно закону Польши про репатріацію тількі люди польської національності могут бути репатрійовані назад до Польщі.

Вони були вивезені в Радянське рабство, тобто на примусови роботи на державні господарства та їх нерухоме майно, землі та інше майно, сельхоз. обладнання та меблі. скотину. зерно забрали до Польщі. Вони досі не отримали жодної компенсації за майно, яке залишили в Польщі, та правалюдини, як переселенни незаконно, як польські громадяни української національності на примусови роботи. Ніхто не хоче визнати іхні права людини, згідно з Декларації прав людини.

Тобто ці люди були позбавлені своїх прав примусово, тільки мають право на смерть та знущання, зникнути з лиця землі, чого хочут лидери ціх держав, яки вчинили цей злочин. Моя мати вже померла в травні 2013 року, не могла більше чекати правосуддя. Ще одна жертва цього злочину зникла, як і багато з них.

Переселення проводилося під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерського та ген. С. Моссора, примусово, із застосуванням військової сили і супроводжувалось позбавлення прав українців на землю, ліквідацією культурно-освітніх установ, Греко-католицької церкви.

Сучасне керівництво Речи Посполитої Польської ІІІ (третьої) Постановою Сенату Речи Посполитої Польської від 16.04.1998 року про правову тяглість між ІІ (другою) і ІІІ (третьою) Річчю Посполитою Польською (Uchwala Senatu Rzeczapospolitej Polskiej z dnia 16 kwietnia 1998 r. o ciaglosci prawnej miedzy II a III Rzeczapospolita Polska (M.P. z dnia 29 kwietnia 1998 r.)): визнає державу утворену в кінці Другої світової війни на землях польських, що функціонувала у 1944 1989 роках, як не демократичну державу з тоталітарною системою влади, що була елементом світової комуністичної системи, позбавленої суверенності і не реалізуючої засад верхності народу. Тим самим керівництво сучасної Польщі визнає злочини тоталітарної системи.

Також є вирок Конституційного Трибуналу Речі Посполитої Польської від 19 грудня 2002 року (Wyrok Trybunalu Konstytucyjnego Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 19 grudnia 2002 roku Sygn. akt K 33/02), в якому констатовано, що угода від 9 вересня 1944 року Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР не мала жодних правових підстав для її підписання, а дії, пов язані з виконанням її умов з примусової евакуації, є незаконними, тому що угода від 09.09.1944 року не мала юридичної сили, бо ніколи не була надрукована в Dzienniku Ustaw чого вимагає законодавство Речи Посполитої Польської.

Крім того є вирок Європейського Трибуналу Прав Людини у справі Бронєвський проти Польщі, від 22.06.2004 року. (Rada Europy, Europejski Trybunal Praw Czlowieka. Sprawa Broniwski przeciwko Polsce (Skarga nr 31443/96). Wyrok 22 czerwca 2004 r.) в якому підкреслюється, що угода від 09.09.1944 року не була надрукована в Dzienniku Ustaw і таким чином не була, у світлі конституційних вимог, введена до джерел державного права Польщі.
Рада Європи Парламентської Асамблеї Резолюція №. 1481 про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів (25.01.2006.)

Вона засудила масові порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами і висловлює співчуття, розуміння і визнання жертвам цих злочинів . Вона також сказала, що є порушенням включені індивідуальні та колективні вбивства і страти, смерть у концентраційних таборах, голод, депортації, тортури, рабську працю та інші форми масового фізичного терору. .

Угода від 9 вересня 1944 року, відноситься до групи військові злочини та злочини проти людства, оскільки умови закладені в ній та методи їх виконання були явно примусовими, позиціонувалась як міжнародна, але жодна з сторін не ратифікувала ії.

За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спеціальних переселенців. Відстутність житла, предметів першої необхідності, медикаментів та продовольства особливо гостро позначились на перших партіях депортованих. Після приїзду людей підселяли в будинки місцевих жителів за рахунок ущільнення .

Уряд України не принял закон, який визнає, що угода про 09.09.1944 року, підписана в Любліні, Польща, як міжнародний злочин та не засудилапримусову евакуацію, та той факт, що триває політична репресія вже 71 років, та не тількі для людей, які були насильно евакуйовані, але для їхніхнащадків, яки народилися в УРСР, а зараз Україна, яки змушені мешкати, де вони отримали важкі психічні травми у зв язку з втратою історичноі батьківщини, і матеріальну втрату через неможливість використовувати майно, якє є їх спадщина, яка знаходиться на постійном місце проживання в Польщі.