Олексій Гончар-Тороп винен мільйони, а його статки зберігає офіційно розлучена з ним жінка

Поки кредитори роками ходять колами по виконавчих провадженнях, колишня дружина боржника Олексія Гончара володіє квартирою в Ірпені та корпоративними правами більш ніж у п'ятнадцяти товариствах, пише Диана Грабар.

Сама по собі ця історія читається як черговий сюжет про безсилля виконавчої служби. Суд виграли, рішення набрало законної сили, а грошей немає і не передбачається. Таких сюжетів в Україні тисячі. Але варто підставити до цієї конкретної історії біографію конкретного боржника, і жанр змінюється на очах. Це вже не розповідь про паперові перемоги кредиторів. Це розповідь про те, як людина з російським паспортом, судимістю в Оренбурзі та колекцією прізвищ роками працювала постачальником "викриттів" для української антикорупційної системи. І про те, куди після цього поділися гроші.

Колекціонер прізвищ

Почнемо з початку, тобто з Оренбурга.

За даними джерел в антикорупційних органах, які оприлюднив колишній прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Станіслав Броневицький, людина, відома сьогодні як Олексій Гончар, народилася в Росії під прізвищем Карпенко. У 2002 році Карпенка засудили в Росії до шести років позбавлення волі за епізодами шахрайства. Строк він відбув до 2006 року. У 2010 році змінив прізвище з Карпенка на Гончара. З 2012 року перебував у розшуку в Росії за частиною четвертою статті 159 Кримінального кодексу РФ, тобто за шахрайство в особливо великому розмірі.

Далі починається українська частина біографії, і вона не менш насичена.

У 2014 році в Україні прізвище Гончар змінюється на Шевченко. У 2015 році Шевченко змінюється назад на Гончара. Змінювалося й ім'я: з Олексія на Михайла, потім із Михайла назад на Олексія. У матеріалах різних проваджень ця сама людина фігурує ще і як Тороп, в окремих публікаціях зустрічається варіант Топор. За інформацією джерел у правоохоронних органах, він є власником паспорта Російської Федерації. В Україні сам Гончар є обвинуваченим щонайменше у двох кримінальних провадженнях за статтею 190 Кримінального кодексу, тобто знову за шахрайство.

Затримайтеся на секунду на цій хронології. Людина з непогашеною історією в російському розшуку двічі за два роки міняє в українських реєстрах прізвище. І саме з таким набором документів вона стає бажаним співрозмовником для детективів Національного антикорупційного бюро.

Заявник, якого носили на руках

Броневицький стверджує, що Гончар був позаштатним агентом НАБУ і брав участь у документуванні корупційних злочинів. Про співпрацю з Бюро говорить і журналіст Володимир Бойко. Список справ, у яких Гончар виступав заявником або ключовим свідком, для позаштатного агента виглядає навіть завеликим.

Спершу була спроба вийти на голову Верховного Суду Всеволода Князєва з пропозицією неправомірної вигоди за рішення у справі Полтавського гірничо-збагачувального комбінату. Князєв від контактів ухилився. Тоді зусилля перенаправили на голову Державної судової адміністрації Олексія Сальнікова. Той на зустріч погодився, детективи зафіксували передачу 7,5 тисячі доларів, Сальніков отримав три роки.

Потім була справа першого заступника голови Дніпропетровської ОВА Володимира Орлова. Там Гончар видавав себе за представника приватної компанії, яка нібито хоче орендувати 19 гектарів лісу, і сам заводив розмову про 200 тисяч доларів неправомірної вигоди. Передачі коштів так і не сталося. У суді з'ясувалося, що товариство, в інтересах якого він начебто діяв, дізналося про свою участь у "схемі" з новин, а довіреність на ім'я Торопа виявилася по суті підробленим документом. Експертиза встановила ще одну деталь, повз яку обвинувачення пройшло з незворушним обличчям: спонукання до прийняття пропозиції містилося у висловлюваннях Торопа, а не Орлова. Провокував заявник, а не просив чиновник. Вищий антикорупційний суд визнав це активною провокацією і виправдав Орлова повністю.

Є ще одна обставина, яку варто тримати в голові, коли мова заходить про гроші й про службу. Під час операцій проти Орлова і Сальнікова Гончар перебував під цілодобовим домашнім арештом з електронним браслетом. Дані білінгу його телефона показали вільне пересування Києвом і областю для зустрічей з об'єктами розробок. Прокуратура назвала це співпрацею зі слідством.

І окремий штрих до методики. У справі Орлова агент тиснув на емпатію: видавав себе за військового, апелював до потреби допомогти армії, а вже після встановлення довірчого контакту переходив до земельних питань. Запам'ятайте цю деталь, вона зараз повернеться.

Армія як універсальний аргумент

Паралельно з кар'єрою викривача у Гончара накопичувалася зовсім інша, менш публічна історія. Судові рішення про стягнення з нього коштів. Виконавчі провадження. Кредитори, які роками не можуть отримати присуджене.

Щонайменше про один борг уже повідомляли медіа: близько 22 мільйонів гривень перед колишнім депутатом Миколаївської міської ради. За наявною інформацією, заборгованість за судовими рішеннями залишається непогашеною.

І тут з'являється фігура мови, якою боржник користується в судах. Гончар повідомляє процесу, що проходить військову службу у лавах Збройних сил України, і саме цю обставину використовує як підставу для участі у справах у спеціальному порядку або для відкладення окремих процесуальних дій. Тобто той самий прийом, який у справі Орлова працював на створення корупційного діалогу, у цивільних процесах працює на гальмування стягнення. Армія як універсальний аргумент: спочатку для того, щоб розговорити чиновника, потім для того, щоб не розмовляти з кредитором.

А 12 серпня в центрі Києва співробітники Департаменту військової контррозвідки СБУ затримали Олексія Гончара. Про це повідомив Броневицький, після чого інформацію поширили українські медіа.

За оприлюдненою версією, Гончара підозрюють у перешкоджанні законній діяльності Збройних сил України та інших військових формувань, в окремих публікаціях згадується частина перша статті 114-1 Кримінального кодексу. Йдеться про організацію за грошову винагороду фіктивного працевлаштування військовозобов'язаних чоловіків, що могло використовуватися для уникнення мобілізації. За наявною інформацією, існує державне підприємство, яке за поданням ГУР отримало статус критично важливого, і саме туди за гроші влаштовували осіб призовного віку. Вартість однієї такої послуги становила 8 тисяч доларів США, у справі десять епізодів. Затримали Гончара безпосередньо під час отримання коштів. Запобіжний захід, застосований до нього, це тримання під вартою без права внесення застави, утримується він у Вінницькому слідчому ізоляторі.

Офіційно ані СБУ, ані НАБУ інформацію про затримання і процесуальний статус Гончара публічно не підтверджували. Тож усі обставини ймовірного провадження поки що слід сприймати як повідомлення джерел і медіа, а не як встановлений судом факт.

Але сама конструкція варта того, щоб її промовити вголос. Людина, яка в судах прикривається власною службою в ЗСУ, за версією слідства торгувала можливістю в цю саму армію не потрапити. Вісім тисяч доларів за штуку. Десять разів.

Прізвище, з яким одружуються

Тепер про гроші. Точніше про те, де їх немає і де вони є.

Офіційний витяг із Державного реєстру актів цивільного стану підтверджує: Олексій Гончар і Ксенія Шевченко зареєстрували шлюб 5 листопада 2015 року. Розірвано його було аж у 2023 році, на підставі рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 9 травня 2023 року у справі №711/1631/23. Понад сім років офіційного подружжя.

Зверніть увагу на дати. У 2014 році він носив прізвище Шевченко. У 2015 році повернув собі Гончара. І в листопаді того ж 2015-го одружився з жінкою на прізвище Шевченко. Прізвище, яке рік було його власним, стало прізвищем дружини. Збіг, звісно. У цій біографії взагалі надзвичайно багато збігів.

За документами, Ксенія Шевченко володіє квартирою в Ірпені та корпоративними правами у значній кількості українських компаній. У переліку понад десяток товариств: "Енергія Плюс", "БІ ДЖІ ЕС ПОРТ ОЙЛ", "Обл-Буд-Інвест", "Промбудінвестментс", "Фінбудконсалтинг", "Житлобудфінанс", "Укрбудконсалтинг", "Будфінінвест", "Граніт Інвестмент", "Солар Інвестмент", "Єврологістик-Центр", "МП", ТК "Унік", "Ангар-33", "Інвест Активіті". Десь її частка становить 50 відсотків, десь 25, 33,33, 34 або 40. У низці товариств вона вказана не просто як засновниця чи учасниця, а як кінцева бенефіціарна власниця. Будівництво, інвестиції, логістика, консалтинг.

Юристи в таких випадках справедливо нагадують очевидне: сам факт володіння майном або корпоративними правами членами сім'ї не свідчить про порушення закону і тим більше не доводить приховування активів боржника. Це правда. Але з цієї ж правди випливає інше, значно менш комфортне питання, і воно суто фактичне: коли саме набувалися ці корпоративні права?

Бо якщо частина активів з'явилася в проміжку між листопадом 2015-го і травнем 2023-го, то це майно набуте в шлюбі. А обставини придбання, джерела коштів і правовий режим такого майна вже становлять прямий інтерес для стягувачів. І тоді ключове питання адресується не боржнику, а державі: чи досліджувались ці обставини під час примусового виконання судових рішень? Чи заглядали виконавці далі власного реєстру?

То на кого ж він витрачав гроші

Тепер можна підбити підсумок і відповісти на просте запитання, яке в цій історії напрошується з самого початку.

На кредиторів Тороп не витратив нічого. Судові рішення є, виконавчі провадження є, 22 мільйони гривень колишньому миколаївському депутату не сплачені. З погляду виконавчої служби ця людина роками не має нічого.

На державу він також не витратив нічого. Навпаки, це держава витрачалася на нього: детективи, оперативний супровід, процесуальні поблажки, зняті електронні браслети, справи, які потім розсипаються в суді разом із підробленими довіреностями. У випадку з Орловим держава оплатила не викриття корупції, а виправдувальний вирок і апеляційну скаргу на власну провальну роботу.

На адвокатів витрачався, безумовно. На зміну документів теж, хоч це і копійки.

А ось поруч, у безпосередньому сімейному периметрі, роками існували квартира в Ірпені та понад півтора десятка товариств із частками від чверті до половини і статусом кінцевої бенефіціарної власниці. Будівництво, інвестиції, логістика. Все те, чого в боржника Гончара, за версією виконавчих проваджень, немає і ніколи не було.

Формально ці два світи ніяк не перетинаються. Формально боржник порожній, а бізнес належить іншій людині, з якою він до того ж уже три роки як розлучений. Формально все чисто.

Тому і питання доводиться ставити не в категоріях доведеного, а в категоріях здорового глузду. Скільки коштує виправдувальний вирок для системи? Скільки коштує репутація НАБУ, яке роками спиралося на заявника з російським паспортом і російським розшуком? Скільки коштує кожен із десяти епізодів по вісім тисяч доларів для тих, кого замість фронту влаштували на критично важливе підприємство за поданням ГУР? І в чиїх статутних капіталах ці суми осіли, якщо в боржника, за паперами, немає нічого?

Поки що офіційних відповідей немає. Є Вінницьке СІЗО, є непогашені мільйони, є реєстри, які ніхто не звіряв, і є людина, яка змінила чотири прізвища, два імені та одну країну, але жодного разу не змінила метод.

І залишається головне питання, яке чомусь не звучить голосно: інститут викривачів створювався як запобіжник проти корупції. Хто саме і за яким принципом підбирав на цю роль людину з такою біографією, і чому за всі ці роки в жодного детектива не виникло бажання зазирнути в реєстри своєї ж зірки?