«Чому польський націоналіст не любить українців?» — огляд ЗМІ Польщі

15 липня 2016, 09:34
Поляки навчилися відповідати на антисемітизм і не мають проблем із його розпізнаванням та оцінкою. А на випадки нападів на українців — ні. Відсутність належної відповіді тільки підбурює. Особливо тоді, коли для цього є дозвіл від влади

Поляки навчилися відповідати на антисемітизм і не мають проблем із його розпізнаванням та оцінкою. А на випадки нападів на українців ні. Відсутність належної відповіді тільки підбурює. Особливо тоді, коли для цього є дозвіл від влади , пише україністка, професор, перекладачка та популяризатор української літератури у Польщі Оля Гнатюк на шпальтах видання Kultura Liberalna.

Вже понад рік над Віслою лунають тривожні сигнали. Символічне насильство змінилися фізичним. Чіткої реакції від влади так і не надійшло. Не говорячи вже про найпростіші речі надсилання сигналу українській меншині: ми захищаємо ваші права людини та громадянина.

Така ситуація загрожує польсько-українським взаєминам. Крім того, формується образ Польщі, де посилюються ксенофобські настрої. Під найбільшою загрозою опинилися українці, котрі над Віслою є найбільш помітною групою, яка разом з поляками підвищує добробут Польщі. Українці обрали Польщу як найбільш дружню та близьку країну. Але у невеликих містах все частіше трапляються випадки нападів на українців. Українські студенти часто мають справу з проявами нетерпіння, агресію відчули й громадяни Польщі українського походження.

Мер Перемишля знайшов виправдання для агресії польських фанатів. На його думку, це нерозрахований волинський злочин, що став причиною нападу на мирну процесію. Такий підхід ототожнює його з мисленням та вчинками комуністичної влади, відзначила Гнатюк. Польські громадяни українського походження стали заручниками конфлікту 70-річної давнини, з яким вони не мають нічого спільного. Польські політики задля швидкої вигоди випустили демона ксенофобії. Одним із інструментів маніпуляції громадською думкою став український націоналізм. Я втомилась пояснювати опонентам, що ксенофобія не несе нині жодної загрози в Україні.

Українські вболівальники на французьких стадіонах та звичайні українці перед телевізорами до кінця вболівали за польську збірну. Більшість раділа перемогам, як і поляки. Про перемогу з Швейцарією я довідалася, коли пів Львова співали: оле-оле-оле! . Майже у той самий час у Перемишлі псевдовболівальники атакували процесію греко-католиків. Я з тривогою слідкую за зростаючою диспропорцією симпатії та антипатії українського та польського суспільств. З 2010 року я стала ціллю нападів так званих кресових кіл. Найбільше не давала спокою одна річ: аргументом, що використовували автори доносів та публікацій, стало моє прізвище.

Вони риторично питали: як хтось, хто називається Олею Гнатюк, може представляти Польщу?! Група польських громадян вимагає позбавити повних прав громадянку Польщі, а підставою не якась конкретна вина, а її походження. Такий підхід нічим не відрізняється від антисемітських нападів. Я не переоцінюю власних сил, сил друзів та людей доброї волі, котрі присвятили себе справі поєднання. Публікаціями важко зупинити загрозливу тенденцію, або змусити політиків бути більш відповідальними. Але якби таких голосів було більше, то щонайменше ніхто сьогодні не дивувався б, як так сталося, що у Польщі, країні Євросоюзу, в країні, законодавство про національні меншини якої ставлять у взірець іншим державам, країни, громадяни якої так часто звертаються до традиції толерантності Речі Посполитої, частина громадян українського походження відчула себе у небезпеці. Якщо найближчим часом польська сторона не припинить потурання насильству, якщо не будуть здійснені дії, ми усі відчуємо сором за Польщу. Українці теж. Заборона в їзду для українському гурту От Вінта підтверджує найгірші припущення. Це не проблема Перемишля, а значно ширша проблема. Усі знають як закінчилося загравання Путіна з ультраправими. Здається, що ми прямуємо до катастрофи. Великими кроками, застерегла Оля Гнатюк.

Чому польський націоналіст не любить (а можливо ненавидить) українців? з ясовував у виданні Gazeta Wyborcza д-р Анджей Шептицький. Якщо запитати польського націоналіста про його ставлення до України і українців, то він відповість, що жодних непорозумінь щодо східних сусідів та братнього, слов янського українського народу він не має. Натомість ненависть він відчуває до бандерівців та їхньої злочинної ідеології.

Про український національний рух при цьому він знає мало, як і про його розвиток: Ризький договір, розчарування українців у ІІ Речі Посполитій, зруйновані на Холмщині церкви, нелюдська політика німецького та совєтського окупанта, котра на скривавлених землях Центральної Європи призвела до дегуманізації близьких людей. ОУП-УПА для нього це виключно волинська різанина геноцид, вчинений українцями проти поляків. При цьому він не надто орієнтується у тому, що на польсько-українському прикордонні гинули також українці. Вважає, що акція Вісла було щонайменше добрим покарання для українців за злочини, вчинені проти поляків. Не знає про безнадійну боротьбу УПА проти совєтського режиму, жертвами якого стало півмільйона мешканців західної України. При цьому будь-який прояв культу чи хоча б згадки про діяльність УПА українцями вважає за неприпустиме відродження в Україні фашизму, з яким польський патріот повинен боротися. А ще відмовляє у праві до власної історичної пам яті українцям у Польщі чи то з польським, чи то з українським паспортом.

На бандеризмі справа не завершується. Польський націоналіст не любить іноземців. На його думку, Польща повинна бути національною і католицькою, слідувати девізу Бог Честь Вітчизна . Українець не є типовим іноземцем. Адже його не відрізняє колір шкіри. Складно йому присвоїти і варварські традиції. Польський націоналіст не має нічого проти того, аби п ять пив у кнайпі йому подавала дівчина з східним акцентом. Але при цьому його непокоїть зростаюча кількість українців у Польщі, а також їхня суспільно-політична активність. Він критично оцінює як діяльність Об єднання українців у Польщі, так і присутність депутатів української меншини у польському парламенті. У глибині душі він вважає, що усі громадяни Польщі повинні бути поляками. На думку польського націоналіста українці це також економічний тягар для Польщі.

Трудові мігранти і справді є тут найбільшою проблемою, вони справді відбирають працю у поляків, але найчастіше це робота, де націоналіст-поляк працювати не хоче. Його більше турбує, що українці жирують на польській державі, отримують привілеї, про які корінні поляки можуть тільки мріяти. Коли польський націоналіст дивиться на схід, то думає не про Україну, а про Росію. Такий підхід (хоч сумнівний з огляду на польський національний інтерес) можна зрозуміти, беручи до уваги історичну традицію національної демократії. Асиметричний підхід до обох східних сусідів проявляється у думках націоналіста не тільки на геополітичному рівні. До Росії, її мешканців, а особливо влади, він ставиться з повагою. Сприймає цю країну як велику супердержаву, цінує вміння захисту власних інтересів, традиції та відмову від гнилих західних цінностей. Він хотів би, щоб Велика Польща була хоча б трохи схожою на Росію. А до України та українців він ставиться зі зневагою. Адже Україна для нього не є справжньою державою, сам український народ це вигадка монархії Габсбургів.

Україна це буферна зона, внутрішньо роздерта між прибічниками тісних зв язків з Росією та інтеграції з Євросоюзом. Росія мала повне право, твердить польський націоналіст, захищати національні інтереси у своїй історичній сфері впливів, особливо щодо агресивних дій США. А Польща не повинна анґажуватися у конфлікт в Україні, бо справжньою загрозою є дня неї не Росія, а український фашизм і українські територіальні претензії щодо Польщі. І нарешті остання проблема, можливо про яку найменше пишуть, але яка існує. Під червоно-чорним прапором на київському Майдані гинули молоді українці, котрі мріяли про краще, європейське майбутнє. Польський націоналіст не має великих здобутків на полі битви за батьківщину. А тому він тим більше не любить українця, якого в останні роки так любить польська влада від правих до лівих, а також головні ЗМІ. Але що з того, що Україна хоче бути вільною та демократичною, адже українці не вибачилися за Волинь? підсумував Анджей Шептицький.

Волинський злочин був жорстоким і спланованим геноцидом, але польським політикам до нині не вистачає сміливості назвати його по імені. Ця політкоректність дає все більшої рішучості та зухвалості необандерівцям , написав Рафал Зємкєвич на шпальтах Do Rzeczy. Нащадки кресов ян вже 25 років безрезультатно домагаються гідного вшанування пам яті вбитих предків. Чують від чергової влади вільної Польщі, що вони живуть ненавистю, жадають помсти, живуть думкою про перегляд кордонів, шкодять нашим союзникам та дестабілізують політику. Також і ця, чергова річниця злочину на Волині, не принесе їм очікуваного роками задоволення.

Гіркоті, котру відчувають кресові кола, не видно кінця і краю, наголосив Зємкєвич. Що такого страшного у правді про Волинь, що вона не знаходить місця у офіційних заявах уряду та парламенту вільної Польщі? Чому продовжуються намагання стерти її, замовчати та применшити? Попри те, що не можливо не наголосити, що за різними даними, від кількадесяти до можливо навіть 200 тисяч поляків стали жертвами жорстоких вбивств тільки тому, що були поляками ІІІ Річ Посполита видає нам ту ж саму пропагандистську балаканину про випадковість та трагічні події , що використовувала для оббріхування історії комуністична Польща?

Підставою є факт, що злочин має конкретних виконавців і ті виконавці мають своїх спадкоємців, котрі зберігають ідею та організацію, залишаються активними у політиці своєї країни та які мають у ній, таким чином, вплив на міжнародній арені. Волинський злочин запланували ще в міжвоєнний період ідеологи українського націоналізму на чолі з Дмитром Донцовим. Вони відкрито писали про історичну необхідність фізичного усунення з території України чужого національного елементу поляків, євреїв, чехів, а також українців, які не погоджувалися з націоналістичною ідеєю та відкрито закликали до знищення , наголосив Зємкєвич.

Волинь 43 це сторінка історії, що ще довго буде відігравати важливу роль у взаєминах між поляками та українцями, а також Польщею і Україною. Я свідомо розділив ці поняття, бо тоді можна краще зрозуміти складність цих взаємин, котрі підсилюються емоціями, особистою пам яттю, політичними стратегіями і, зрештою, щоденним сусідським життям. Волинська історія ще дуже далека від роз яснення, але це не аргумент, аби применшувати її та виправдовувати винних у скоєнні злочину. Безпосередніх винуватців, їхніх керівників, зрештою авторів ідеології, в ім я якої був вчинений цей злочин.

Пояснення як і раніше вимагають участі третіх осіб, яким розпалювання взаємної ненависті між українцями та поляками, маючи свої давні історичні джерела, було на руку. Польсько-українська війна, у якій Волинський злочин став найтрагічнішим епізодом, не була війною між польською та українською державами. Це була громадянська війна, що велася у ситуації відсутності держави, на теренах, що перебували під окупацією. Власне це призводить до асиметрії пам яті між поляками та українцями. А також до питань про відповідальність сучасної української держави за те, що відбулося в 1943-44 рр. н теренах, що польське підпілля трактувало як окуповані терени Польщі.

Ця асиметрія ускладнює також відповідь на питання про вину. Тут можуть допомогти ідеї Карла Ясперса, який роздумуючи над виною гітлерівців, запропонував багаторівневу класифікацію, говорячи про кримінальну, політичну та моральну та метафізичну відповідальність. Роздуми Ясперса однак свідчать, що усьому українському народові присвоювати метафізичну, моральну чи політичну відповідальність за злочини, скоєні українцями проти поляків на Волині, не можна. Схожий аналіз можна застосувати щодо злочинів, вчинених поляками проти українців. Проблема у тому, що ані навіть найбільш змістовний етичний діалог, ані найбільші глибокі історичні дослідження, не можуть заспокоїти емоцій, котрі передаються разом із пам яттю з покоління у покоління.

Цих емоцій неможна заборонити, як і не можна заборонити Войцєху Смажовському знімати його фільм про Волинь. Жодні заборони не будуть дієвими щодо тих політиканів, котрі відчувають, що на живих емоція можна зробити непоганий політичний капітал. А тому такими важливими є однозначні сигнали з тих центрів громадського та політичного життя, котрі керуються розумом, а не емоціями. Попри численні тривожні інциденти останнього часу (Перемишль, заборона в їзду для От Вінти ) було теж багато важливих кроків, зроблених церковними ієрархами, інтелігенцією, був теж жест президента Петра Порошенка, який віддав шану жертвами Волинського злочину у Варшаві. Але варто пам ятати, що ті, з третьої сторони, котрі у 1943 році були зацікавлені у тому, аби українці та поляки були налаштовані одні проти одних, сьогодні продовжують бути зацікавленими у тому, аби нас посварити. Найкращий спосіб порадити собі зі складною спільною історією є підтримка українців у реалізації їхніх європейських прагнень, за які загинули герої Небесної Сотні та щоденно гинуть чергові жертви на сході України , відзначив публіцист Едвін Бендик на шпальтах порталу Polityka.pl.