Формула сили як політична доктрина: анатомія легітимізму Москви через військову присутність

Навпаки — йдеться про концентровану ідеологічну формулу, яка виводить право з факту насильства, підмінює міжнародну легітимність воєнним контролем і проголошує військову присутність достатньою умовою суверенітету.

Це декларативне формулювання цілком виражає ядро сучасної російської імперської політичної практики, де військова присутність трактується як первинне та достатнє джерело легітимізації територіальних претензій. Воно водночас описує онтологію політичної влади, природу російської експансії та внутрішнє уявлення Кремля про право і насильство.

Воєнна присутність як підміна легітимності

Формула, озвучена Путіним, фактично відкидає будь-які інші елементи правового чи народовладного підґрунтя. «Нога солдата» в цьому контексті — це евфемізм насильницького вторгнення, яке оголошується достатньою умовою визнання території як “російської”.

У термінах політичної філософії, це означає заміну jus gentium (права народів) на jus ad bellum (право війни), причому не як інструмент останньої інстанції, а як системну норму зовнішньої політики.

Заперечення міжнародного порядку

Таке розуміння легітимності прямо суперечить базовим принципам міжнародного права, включно з принципом непорушності кордонів, закріпленим у Статуті ООН. Позиція Кремля анулює поняття суверенітету як результату самовизначення та договору, замінивши його фактом контролю, встановленим у результаті збройної присутності.

У цьому світогляді:

• кордони є тимчасовими;

• договори — інструментальними;

• політична воля населення — необов’язковою.

Архаїчна модель легітимації через насильство

У концептуальному сенсі така модель влади апелює не до модерної уніфікованої держави, а до феодальної чи колоніальної логіки, за якої право витікає не з процедурної легітимності, а з факту насильницького домінування. Це мислення не держави-нації, а карального суб’єкта, який вважає своєю будь-яку територію, на якій здатен утримуватися силою.

Таким чином, російський солдат, згідно з цією логікою, — це не просто виконавець наказу, а і єдиний легітимний носій “російського” суверенітету, бо його фізична присутність і є актом перетворення будь-якого територіального простору на “російський”.

Формула “русского міфа”, по суті, зводиться до елементарної псевдологіки, де:

“Росія є там де є “російський солдат”

Тобто, належність території визначається не політичним волевиявленням народу, а наявністю військового представництва. У цьому розумінні війна стає не насильством в межах політики, а основою права.

Конфлікт між насильством і міфом

Однак при глибшому аналізі така доктрина має внутрішній парадокс. Якщо для того, щоб стати частиною “русского міфа”, потрібна війна, то це свідчить про цілковиту відсутність життєздатності та позитивної привабливості цієї моделі. Вона фактично взагалі не здатна поширюватися через добровільну згоду, участь, культурну гравітацію. Вона розширюється винятково шляхом насильства та примусу.

Таким чином, формула Путіна є одночасно й афірмацією влади, і самоспростуванням ідеї “русского міфа”: ніхто добровільно не хоче бути його частиною.

Солдат як замінник суспільного договору

У демократичних моделях держава розглядається як продукт суспільного договору. У випадку путінської Росії цей договір не укладається, а насаджується. Армія замінює правові механізми, а примус — участь. Це означає, що насильство є не інструментом влади, а її сутністю.

Імітаційна легітимація: роль “референдумів”

Щоб замаскувати насильницьке приєднання, Кремль послуговується «референдумами», які є не засобом вираження волі населення, а ритуалом після факту, покликаним заднім числом оформити вже здійснене. Така процедура не має жодної правової сили в умовах окупації, але використовується як пропагандистський інструмент для легалізації вторгнення.

Етичні суперечності «компромісу»

На цьому тлі особливо цинічними виглядають заклики до України погодитися на “компроміс” заради миру. Йдеться не про договір рівноправних суб’єктів, а про прохання жертви визнати легітимність власного зґвалтування. Така позиція суперечить як правовій логіці, так і моральному здоровому глузду.

Геополітичний контекст: обмеження західного втручання

Реакція США та їх союзників часто визначається проксі-логікою: Росія діє через “групи без імен”, псевдодержави, “референдуми” та ЧВК, нібито таким чином дозволяючи західним гравцям уникати відкритої відповідальності. Як показує кейс Сирії (Дейр-ез-Зор, 2018), пряме зіткнення США з проксі РФ можливе лише у випадку прямої загрози американським військовим. В інших випадках — включно з Україною — політика Заходу залишається опосередкованою, обережною і стратегічно виваженою, але по суті — недостатньо рішучою.

Висновок

Формула Путіна не є випадковою чи емоційною. Вона викристалізовує новий тип російського імперського мислення, в якому насильство є не інструментом політики, а її єдиною першоосновою. Присутність солдата стає критерієм суверенітету, а неволя — формою інтеграції. Це відкрите заперечення ліберальної моделі світоустрою й пряме повернення до концепцій домодерного насильницького легітимізму. Якщо Захід визнає цю модель хоча б частково — він визнає, що право сили знову стало головною формою політичного аргументу.