Це було б помітним кроком на нашому шляху до НАТО, якби не декілька питань. 

По-перше, над цими протоколами працювало відразу три відомства:

1. МОЗ (Міністерство охорони здоров'я);

2. ДОЗ МО (Департамент охорони здоров'я Міністерства оборони); 

3. КМС ЗСУ (Командування медичних сил). 

Колектив розробників складається з десяти осіб. Всі – досвідчені лікарі: хірурги травматологи, анестезіологи тощо. Кожен протокол виглядає як ґрунтовна праця. 

Але є одне але: ці протоколи є перекладами відповідних американських настанов. Про що прямим текстом і зазначено на першій сторінці кожного з протоколів:

Цей документ є перекладом JOINT TRAUMA SYSTEM НАСТАНОВИ З КЛІНІЧНОЇ ПРАКТИКИ (JTS CPG) 

Не зовсім зрозуміло що розробляли всі ці десять поважних лікарів, які зазначені як розробники протоколів, якщо ці настанови розроблені центром травматології Міністерства оборони США.

Дивує той факт, що, маючи у своєму розпорядженні три відомства з охорони здоров'я та 10 досвідчених фахівців, ДОЗ відмовився від того, щоб впровадити в протоколи в український бойовий досвід. Щоправда, ДОЗ у своєму пості запросив охочих “до професійної дискусії”, але на сайті Міністерства охорони здоров'я зазначено: 

Зауваження та пропозиції приймаються протягом 7 днів з дня оприлюднення у письмовому або електронному вигляді.

ДОЗ і МОЗ дали громадськості лише тиждень того, щоб прочитати складні документи, проаналізувати їх та надати свої відгуки й зауваження. Надзвичайно стислий термін для документів такої складності. До того ж ці протоколи не були надіслані лікарям, які безпосередньо рятують життя українських військових на стабпунктах і в мобільних госпіталях – саме тим, хто має неоціненний практичний досвід.

Впровадження стандартів НАТО, безсумнівно, є необхідним кроком, але чи варто обмежуватися простим перекладом заокеанських регуляційних документів, ігноруючи багатий бойовий досвід українських медиків? Адже Україна накопичила неоціненний досвід ведення сучасної війни, який ретельно вивчається як на Заході, так і на Сході. Проігнорувати цей досвід – означає свідомо погіршити якість медичної допомоги нашим захисникам.

В офіційному коментарі, що супроводжує нові протоколи, самі їх автори визнають: "Рекомендації щодо обсягу допомоги на різних рівнях не мають сприйматися як догма. Треба брати до уваги розбіжності в можливостях надання допомоги в українському та американському військах".

І ось тут виникає чергове, але найцікавіше питання:  то це протоколи які обов'язкові для виконання медиками,  чи просто рекомендації? На урядовому порталі (https://www.kmu.gov.ua/news/250374388)  є роз'яснення з приводу того чим є клінічні протоколи:

Зверніть увагу, згідно з офіційними роз'ясненнями Кабінету Міністрів лікар не має право відходити від протоколів під час лікування пацієнтів. А в тексті самих протоколів їх автори просять не сприймати ці рекомендації, як догму. Тобто, ми начебто тримаємо в руках документ, яким має керуватися лікар, але це не точно. Проте саме цим документом буде керуватися прокурор, у випадку якщо лікар скоїть помилку і треба буде з'ясувати чи все він зробив правильно. Слідчі органи будуть спиратися саме на клінічний протокол, зʼясовуючи чи винен лікар у смерті пацієнта. Але зараз самі автори протоколів не впевнені в тому, що ці протоколи працюють! Тобто лікар, аби врятувати життя, буде змушений відходити від протоколу – і саме за це буде засуджений, у випадку смерті пацієнта.

Хотілось би сподіватись, що це тимчасова ситуація і що до моменту впровадження цих документів, вони або перетворяться на протоколи, обов'язкові до виконання, або змінять свій статус на рекомендації.

Проте, щоб ці документи перетворилися на справжні клінічні протоколи й дійсно допомагали лікарям ефективніше рятувати життя, потрібно провести величезну роботу. Бо на поточний момент в цих рекомендаціях не враховано багато того, що наші медики роблять щодня. Наприклад, ані слова не сказано про регіонарну анестезію, яку у нас використовують чим далі, тим більше. Внаслідок впровадження цих методів знеболювання, лікарям простіше контролювати стан поранених, бо якщо людина при свідомості, вона може повідомити лікарю якщо їй стає гірше. Це дуже гарно впливає на виживання поранених. Здається варто було б врахувати цей досвід в нових протоколах.

Саме тому тиждень – неприпустимо малий термін для серйозної роботи над такими важливими документами. Якщо фахівець перебуває на передовій, він просто не може все покинути та швидко протягом одного тижня надати пропозиції та зауваження до закордонних протоколів. Підхід ДОЗ до комунікації з військовими лікарями та волонтерами виглядає таким, ніби ДОЗ не праге отримати справжні відгуки від тих, хто має неоціненний досвід цієї війни.

Закритість ДОЗ не можна списати на військову специфіку. Адже в той самий час, Командування медичних сил ЗСУ створило робочі групи за участю військових медиків та досвідчених волонтерів. Ці групи регулярно збираються, на них обговорюють шляхи покращення надання медичної допомоги в Силах Оборони. Поки, на жаль, ми не бачили результатів цієї роботи, але відкритий діалог із залученням усіх зацікавлених сторін дозволяє враховувати реальний бойовий досвід та ефективно впроваджувати необхідні зміни. Відповідно така практика може бути прийнятною і для Департаменту охорони здоров'я, але на жаль це не так.

Через відсутність прозорості ДОЗ в суспільстві й так вже ширяться плітки. Зокрема, в приватних розмовах можна почути, що керівниця ДОЗ Оксана Сухорукова є ставлеником впливових осіб із фармацевтичного бізнесу, начебто її поставили на посаду, аби вона лобіювала інтереси певних компаній при державних закупівлях. Сподіваємось, що ці плітки є безпідставними, але закритість ДОЗ лише підживлює їх.

Не менше занепокоєння викликають розмови про те, що ДОЗ планує передати військові госпіталі в підпорядкування цивільному Міністерству охорони здоров'я. Якщо це станеться, якість лікування та реабілітації поранених може впасти до критичного рівня. Адже в цивільних закладах МОЗ непоодинокі випадки вимагання хабарів у військових та передчасних виписок навіть з незагоєними ранами.

Якщо запитати військових про якість лікування в цивільних лікарнях, то деякі можуть відверто сказати, що, на їхню думку, цивільні лікарі більше звикли заробляти гроші, ніж рятувати життя. Коли до лікарні потрапляє людина, яка в гарячій зоні отримувала 130 000 гривень, то до такої людини ставляться радше як до джерела додаткового прибутку, ніж як до захисника, який віддав здоров'я, рятуючи нас.

Отже, непрозора діяльність новоствореного Департаменту охорони здоров'я МО України, покликаного забезпечувати медичну допомогу українським захисникам, стала причиною поширення в суспільстві підозр та пліток. Якби ДОЗ був відкритим і комунікував із громадськістю, волонтерами та медиками з передової, то уникнув би репутаційних втрат і звинувачень. Дуже хотілось би, щоб ДОЗ все ж таки розвернувся обличчям до громадськості, щоб було налагоджено реальну співпрацю з волонтерами й тим більше з медиками які мають унікальний бойовий досвід.

Крім того, наближається 100 днів з моменту початку діяльності департаменту та роботи його очільниці. Було б чудово, якби суспільству представили звіт за ту роботу яка вже зроблена. Ну і врешті-решт вже треба опублікувати положення за яким функціонує ДОЗ. Про це давно і наполегливо просять волонтери – люди мають право знати що це за установа, як і над чим вона працює.

І ДОЗ і Командування Медичних сил вже нарешті мають об'єднати зусилля, скоординувати свої дії, розподілити врешті-решт сфери діяльності та спільно працювати заради єдиної мети – нашої перемоги.