Незаконні «законники»

У ході судового розгляду встановлено, що підставою для внесення Генеральним прокурором Кравченком 27 листопада 2025 року відомостей до ЄРДР за ст.ст. 368 та 369 Кримінального кодексу України став виключно лист Клименка від 24 листопада 2025 року.

Станом на момент прийняття відповідного рішення у розпорядженні Генерального прокурора не було жодних інших документів, які б підтверджували або спростовували викладену у листі інформацію.

Таким чином, єдиним і фактично основним джерелом відомостей про нібито вчинення кримінальних правопорушень був лист підлеглого прокурора без будь-яких додатків. Це об’єктивно зумовлює питання: чи відповідає така практика вимогам кримінального процесуального закону?

Відповідно до статті 214 КПК України прокурор зобов’язаний невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення, внести відповідні відомості до ЄРДР.

У цій ситуації суб’єктом внесення відомостей був Генеральний прокурор. Водночас джерелом інформації про злочин для нього став його ж підлеглий - керівник іншого органу прокуратури.

Фактично один прокурор сформулював припущення, інший - на їх підставі ініціював кримінальне провадження.

З процесуальної точки зору така конструкція є неприйнятною.

Підлеглий за посадою не може бути джерелом інформації для суб’єкта внесення відомостей до ЄРДР, якщо така інформація не підтверджена жодними об’єктивними матеріалами.

До листа Клименка мали бути долучені хоча б мінімальні документи або дані, які б дозволяли перевірити походження та зміст викладених тверджень. Натомість цього зроблено не було.

Поняття «джерела» у кримінальному процесі означає походження інформації, а не її формального носія. У цьому випадку джерелом інформації де-факто став сам прокурор, який переказує чиїсь відомості без їх матеріалізації у належній процесуальній формі.

Такий підхід суперечить базовим вимогам КПК і створює небезпечний прецедент.

Якщо допустити протилежне, то завтра будь-який прокурор зможе направити службовий лист із довільним твердженням щодо вчинення злочину будь-якою особою, а Генеральний прокурор - на цій підставі внести відповідні відомості до ЄРДР. Подібна практика неминуче призводить до процесуального хаосу і фактичного нівелювання принципу верховенства права.

Окремо слід зупинитися на питанні походження інформації, викладеної у листі. Клименко зазначає, що вона стала відома йому під час здійснення повноважень, передбачених Законом України «Про НАБУ».

Водночас не пояснюється, яким чином вона була отримана і чому відповідні матеріали не були долучені до листа та не надані Генеральному прокурору для оцінки.

Фактично йдеться про передачу відомостей, отриманих «з чужих слів». 

За своєю правовою природою такий лист відповідає поняттю, визначеному у статті 97 КПК України, як повідомлення, що ґрунтується на поясненнях іншої особи. При цьому сам автор листа не є первинним носієм інформації та не надає жодних об’єктивних підтверджень її достовірності, а також легітимного способу її отримання від НАБУ.

Застосовуючи аналогію права, слід зазначити, що кримінальний процесуальний закон прямо забороняє використання показань з чужих слів як допустимих доказів, якщо вони не підтверджені іншими доказами. Більше того, частини шоста і сьома статті 97 КПК України категорично виключають можливість визнання допустимими показань з чужих слів, якщо їх надає слідчий, прокурор або співробітник оперативного підрозділу щодо пояснень, отриманих у межах кримінального провадження.

У цьому випадку інформація, викладена у листі, не підтверджувалася жодним іншим доказом і фактично являла собою текст на папері, позбавлений будь-якого процесуального підґрунтя. 

Якщо використання таких відомостей є недопустимим вже на стадії збирання доказів, то, за логікою кримінального процесу, вони не можуть слугувати і законною підставою для ініціювання кримінального провадження шляхом внесення відомостей до ЄРДР.

За цих обставин залишається незрозумілим, чому Генеральний прокурор не надав належної оцінки походженню та характеру отриманої інформації і фактично легітимізував її шляхом внесення відомостей до ЄРДР.

Звертаючись із таким листом, Клименко діяв у статусі посадової особи, однак за межами вимог кримінального процесуального закону, поєднуючи формальну законність повноважень із їх процесуально неправомірною реалізацією.

У цій частині ситуація виглядає як приклад законної форми з незаконним змістом, що є особливо небезпечним для системи кримінальної юстиції, оскільки підриває довіру до самої процедури ініціювання кримінального переслідування.

Розвиваючи наведену аргументацію та застосовуючи аналогію права, доцільно звернути увагу ще на один принципово важливий аспект.

Відповідно до частини першої статті 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Частина друга статті 86 КПК України встановлює імперативне правило, згідно з яким недопустимий доказ не може бути використаний під час прийняття будь-яких процесуальних рішень і на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

З урахуванням викладеного вище, надання інформації Клименком Генеральному прокурору Кравченку відбулося з порушенням вимог чинного кримінального процесуального законодавства, що, у свою чергу, означає відсутність станом на 27 листопада 2025 року належних правових підстав для здійснення Генеральним прокурором реєстраційних дій у ЄРДР.

При цьому слід наголосити, що внесення відомостей до ЄРДР не є суто технічною або формальною процедурою. Реєстрація в ЄРДР є процесуальною дією, яка вчиняється за наслідком прийняття рішення уповноваженою особою про початок досудового розслідування. 

Відповідно, правомірність цієї дії безпосередньо залежить від законності та обґрунтованості первинного рішення, яке їй передує.

У цій справі рішення про початок досудового розслідування було ухвалено на підставі інформації, отриманої з порушенням вимог кримінального процесуального закону, без встановлення її джерела, перевірки походження та без будь-якого документального підтвердження. 

Таким чином, первинне процесуальне рішення було сформоване в умовах істотного порушення процесуальних гарантій, що прямо впливає на його законність.

З огляду на це є підстави вважати, що рішення про початок досудового розслідування у цьому провадженні було прийняте з грубим порушенням прав і свобод Тимошенко, оскільки ґрунтувалося на інформації, отриманій унаслідок неправомірних дій посадової особи. За таких обставин відповідне рішення не повинно було бути прийнятим взагалі станом на 27 листопада 2025 року, а всі подальші процесуальні дії, вчинені на його підставі, об’єктивно перебувають під сумнівом з точки зору їх допустимості та правової легітимності.

Чи можна довіряти свідку Копитіну?

Під час судового засідання прокурор САП, викладаючи суть клопотання (орієнтовно на 32-й хвилині запису), послався на твердження, яке, за його словами, було висловлене Копитіним Тимошенко 12 січня 2026 року: «у нас же там система працювала. система штрафів була».

Тобто Копитін у межах цієї розмови самостійно зафіксував обставини, що свідчать про його власну участь у систематичному одержанні неправомірної вигоди в межах певної фракційної або групової взаємодії, а також про існування внутрішньої «системи» та механізму санкцій у вигляді штрафів за порушення заздалегідь обумовлених умов такої співпраці.

Фактично мова йде про самовикриття особи у вчиненні дій, які охоплюються диспозиціями статей 368 та 369 КК України. 

При цьому з контексту випливає, що Копитін не лише усвідомлював характер відповідних дій, а й був обізнаний із системністю та тривалістю таких практик.

Це, у свою чергу, ставить під сумнів процесуальний статус Копитіна як заявника у цій справі. 

Особа, яка роками знала про вчинення злочинів, передбачених статтями 368 та 369 КК України, усвідомлювала їхній характер і системність, однак тривалий час не повідомляла про це правоохоронні органи, не може сприйматися як безстороннє джерело інформації.

Більше того, наведене свідчить про те, що цей свідок фактично сам себе дискредитував.

Чому за результатами інформації, яка прозвучала під час розмови 12 січня 2026 року та була офіційно оголошена прокурором САП у судовому засіданні 16 січня 2026 року, не було ініційовано окрему реєстрацію кримінального провадження щодо сказаних Копитіним обставин, в тому числі і щодо самого Копитіна?

Вибіркове використання таких тверджень - для обґрунтування позиції щодо Тимошенко, але без жодних процесуальних наслідків для особи, яка фактично повідомляє про власну участь у корупційних практиках, - свідчить про внутрішню непослідовність позиції обвинувачення.