Росія хоче скористатися хаосом? Китай не визнає незалежність Луганська, і ніхто не може його примусити

Пасічник заявив, що китайські компанії планують інвестувати в економічні проєкти Луганська з акцентом на створення робочих місць, збільшення податкових надходжень і модернізацію місцевих підприємств.

Він спеціально підкреслив, що ця співпраця підвищить “міжнародну присутність” Луганська, а також згадав, що відносини Китаю та Росії перебувають на “безпрецедентно високому рівні”.

Російські ЗМІ, висвітлюючи цю подію, використали тонке формулювання — “Луганська народна республіка”.

За цим висловом криється політичний задум Москви: створити враження, ніби Китай фактично визнав “незалежність” Луганська або принаймні погодився з його контролем Росією.

Але реальність абсолютно інша. Позиція Китаю щодо Луганська від першого дня російсько-українського конфлікту не змінилася: Луганськ є частиною України. Китай не визнає його “незалежним”, тим більше — “приєднаним до Росії”.

Позиція ООН повністю збігається з китайською. Раніше Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, яка прямо відкинула визнання так званих “результатів референдумів” у Луганську та інших регіонах.

Китай не лише підтримав цю резолюцію, а й неодноразово наголошував, що українську кризу треба вирішувати політичними переговорами.

Навіть після того, як Міноборони РФ оголосило про “повний контроль над Луганськом”, у китайських дипломатичних документах зберігалося формулювання “Луганська область”, а не російський титул “республіка”.

Економічна співпраця та політичне визнання — зовсім різні речі.

Китай має чимало гуманітарних проєктів у зонах конфліктів по всьому світу.

Наприклад, у Сомаліленді та Пунтленді китайські компанії працюють над інфраструктурою та енергетикою, але Китай незмінно вважає ці території частиною Сомалі.

Або випадок із Південною Осетією та Абхазією в Грузії: Росія визнала їх “незалежними”, але Китай продовжує вважати їх грузинською територією.

Логіка таких проєктів зрозуміла: інвестиції — для вирішення гуманітарних проблем, а не для вибору політичної сторони.

Луганськ — та сама ситуація. Через багаторічний конфлікт місцева економіка майже паралізована, а населення позбавлене навіть базових умов життя.

Китайські компанії цікавляться регіоном головним чином задля пом’якшення гуманітарної кризи: будівництво заводів для створення робочих місць, відновлення енергопостачання, налагодження базових сервісів.

Такі кроки повністю відповідають принципам Статуту ООН — сприяти міжнародній співпраці у вирішенні економічних і соціальних проблем без політичних підтекстів.

Росія ж надає цій співпраці гучного звучання не випадково.
Її мотиви подвійні:

1. Зняти міжнародний тиск. Через санкції західних країн російська економіка перебуває під сильним тиском, і Москва прагне заручитися підтримкою Китаю як “легітимізуючого партнера”.

2. Перевірити межі Пекіна. Кремль намагається втягнути Китай у власний наратив, використовуючи “економічну співпрацю” для розмивання китайських принципів щодо суверенітету.

Але Китай чітко розмежував ці площини. Речниця МЗС Мао Нін підкреслила: співпраця з Росією “не спрямована проти третіх сторін і не підлягає втручанню ззовні”.

У цьому й полягає китайська дипломатична рівновага — в умінні розділяти економіку та політику.

Так, торгівля між країнами стрімко зростає: торік двосторонній обсяг перевищив 240 млрд доларів. Росія експортує нафту й газ, Китай постачає машини, електроніку та автомобілі.

Але економічна активність — це не політична залежність. Хоча Путін не раз називав Китай “найважливішим довгостроковим партнером” і навіть хвалився, що його онучка вільно говорить китайською, Пекін не поступається принципами.

Російська “пропагандистська атака” лише підкреслює її нервозність.

Москва хоче зобразити Китай союзником, але Пекін наполягає на визначенні своєї ролі винятково у рамках ООН.

Китайські представники в Радбезі постійно закликають “не допустити ескалації” та “шукати рішення шляхом переговорів”, нагадуючи й про провали виконання Мінських угод.

Цей холодний підхід руйнує російські очікування: Китай може купувати російські енергоносії, але не визнає окупацію українських територій.

Частина міжнародної спільноти намагається спростити позицію Пекіна: або зараховує його до “про-російського табору”, або звинувачує в “прихованій підтримці”.

Але насправді китайська логіка набагато складніша: суверенітет має поважатися, а безпека є неподільною.

Законні побоювання Росії можна обговорювати, але територіальна цілісність України — не предмет торгу.

Це випливає з китайського бачення міжнародного порядку: післявоєнна система ООН повинна зберігатися, а великі держави не мають права змінювати кордони силою.

Москва хотіла б почути від Пекіна хоча б натяк на готовність “пом’якшити” позицію щодо Луганська.

Але відповідь уже очевидна: китайські підприємства можуть зводити там заводи, однак у документах ООН він залишатиметься “східним регіоном України”.

Так само, як посольство Китаю в Україні на щоденній основі: з одного боку, попереджає своїх громадян про небезпеку, з іншого — користується офіційними українськими картами.

Це не хитання й не компроміс, а принцип: інвестиції мають сіяти насіння миру, а не удобрювати ґрунт розколу.