Ярослав Юрчишин знову вимикає Конституцію: чому регулювання анонімних Telegram-каналів не вкладається ні в європейське право, ні в здоровий глузд

Сьогодні з українською владою, завтра з Росією. А оскільки головний противник України - саме Росія, то існує ризик, що канали можуть переорієнтуватися на її інтереси. Особливо болісно, додає Юрчишин, це проявиться у разі перемир'я та виборчих перегонів, коли інформаційний вплив набуває критичного значення.

Звучить переконливо. Доти, доки не починаєш розкручувати цю конструкцію назад - і вона розсипається ще на стадії аналогії.

Молоток, сокира та інші небезпечні предмети

Класичний підхід європейського медіаправа полягає в одній простій речі: предметом регулювання є не сам формат поширення інформації, а його зміст, спосіб поширення і встановлені факти порушення. Інакше кажучи, регулюється діяння, а не знаряддя.

Аналогія тут напрошується сама собою. Українське цивільне і кримінальне законодавство не передбачає реєстрації молотка. Ані сокири. Ані будь-якого іншого побутового інструменту, яким гіпотетично можна заподіяти шкоду людині. Регулюванню підлягає не володіння предметом, а конкретне протиправне діяння. Бо інакше довелося б реєструвати кухонні ножі, паяльники і тверді предмети загалом.

У медіаправі цей принцип давно сформульований: content-based regulation проти medium-based regulation. Європейський суд з прав людини у справах Delfi AS v. Estonia і Magyar Tartalomszolgáltatók Egyesülete v. Hungary послідовно повторює одне і те ж: обмеження свободи вираження поглядів за критерієм формату, а не змісту, потребує особливо суворого тесту на пропорційність. А справа K.U. v. Finland додає ще один прикрий для Юрчишина нюанс: анонімна комунікація сама по собі захищена статтею 10 Європейської конвенції з прав людини. Як складова свободи вираження поглядів, нагадаю.

Тобто з точки зору європейського права анонімність - не вада, яку треба усунути. Це форма реалізації фундаментального права. Вона може бути обмежена. Але обмеження мають доводити свою необхідність у кожному конкретному випадку, а не вводитися оптом.

Підміна понять, або як з родової ознаки роблять видову

Тепер про сам аргумент Юрчишина. Канал, який сьогодні працює з однією стороною, а завтра з іншою. Звучить як специфічна вада анонімного формату, чи не так?

А от і ні. Це універсальна характеристика комерційної медіадіяльності загалом. Зміна редакційної політики у зв'язку зі зміною власника або джерела фінансування фіксувалася в українській практиці безліч разів. Щодо реєстрованих телеканалів. Друкованих видань. Сайтів із повноцінним юридичним статусом. Назвати цей патерн виключно ознакою анонімних каналів означає не помічати половини медіаринку.

З юридичної точки зору це простий силогізм. Якщо ознака X (зміна позиції за гроші) притаманна не лише анонімним каналам, а й реєстрованим, то регулятивна реакція проти ознаки Y (анонімність) не вирішує проблеми X у її повному обсязі. Зате охоплює широке коло легітимної комунікації, яка з фінансуванням ворожих наративів не пов'язана взагалі.

Юрчишин бере реальну проблему - непрозоре фінансування - і підміняє її суть формальною ознакою. Молоток у такій логіці заборонили б не тому, що він молоток, а тому що невідомо, кому належить.

Що насправді робить Європа

Регламент 2022/2065, відомий як Digital Services Act, набув повної чинності у лютому 2024 року. Регулює він великі онлайн-платформи. І ось що в ньому є цікавого: вимоги деанонімізації авторів контенту в DSA немає.

Натомість є інше. Прозорість рекламного фінансування і політичної реклами. Механізми повідомлення про незаконний контент і його видалення - те саме notice and action. Прозорість рекомендаційних алгоритмів. Доступ дослідників до даних великих платформ. Звітність про модерацію та системні ризики.

Регулюються поведінкові аспекти. Фінансування. Координовані впливові операції. Поширення незаконного контенту. Тобто саме те, що породжує ризик. А не оболонка, в якій цей ризик проявляється.

Українській законодавчій ініціативі, яка декларує гармонізацію з європейським правом у межах євроінтеграційного процесу, було б елементарно послідовно рухатися саме в цій логіці. Послідовно - але незручно. Бо вимагає роботи зі змістом, а не з ярликами.

Конституція ще діє?

Стаття 34 Основного Закону гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів, на вільний збір, зберігання, використання і поширення інформації. Обмеження допускається лише у випадках, визначених законом, і має пройти тест на пропорційність - той самий, що його сформулював Конституційний Суд України разом із ЄСПЛ.

Ідея регулювати анонімність як таку через цей тест не пройде. По-перше, вона не є мінімально обмежувальним заходом - декларовану мету можна досягти через регулювання фінансування і змісту, і Європа це робить. По-друге, охоплює журналістські розслідування, для яких захист авторства є умовою фізичної безпеки автора. По-третє, потребує визначення оператора блокування або деанонімізації - а це знову повертає нас до питання про дискреційні повноваження виконавчої влади у сфері основоположних прав.

І це тільки конституційний тест. До нього додається міжнародне право: Резолюція 1003 Парламентської асамблеї Ради Європи "Про етику журналістики", Рекомендація CM/Rec(2000)7 Комітету міністрів Ради Європи про право журналістів не розкривати джерела, стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Усі ці документи визнають анонімність авторства інструментом, який у певних обставинах є умовою реалізації самого права на свободу вираження поглядів. Журналістика розслідувань, що працює з корупційними і безпековими темами, у багатьох юрисдикціях існує саме у форматах із захистом авторства. Це визнаний стандарт. А не аномалія, яку треба викорінити.

Презумпція тут зворотна до тієї, з якої виходить Юрчишин. Анонімність є дозволеною. Обмеження - винятком, який підлягає обґрунтуванню в кожному конкретному випадку.

Український контекст: дезінформація без визначення

Закон України "Про медіа" від 13 грудня 2022 року вже передбачає систему реєстрації для значного кола суб'єктів і встановлює досить широкі повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. При цьому Дослідницька служба Верховної Ради фіксує цікавий нюанс: ключове для регуляторної дискусії поняття "дезінформація" у базовому медіазаконодавстві просто не визначене.

Це означає одну дуже практичну річ. Розширення повноважень регулятора у напрямку "боротьби з дезінформацією" відбувається без чітких законодавчих критеріїв. А без критеріїв будь-яке таке регулювання потенційно перетворюється на інструмент, який застосовується вибірково.

Доктрина regulatory capture, сформульована ще Джорджем Стіглером у 1971 році, і дослідження Алини Мунгіу-Піппіді про антикорупційні режими говорять про це прямо. Дискреційні повноваження у сфері з невизначеними критеріями створюють підвищений ризик селективного застосування. Не презумпція зловживання. Просто опис типового патерну, який визнається в академічній і міжнародній практиці регулювання.

Кому це потрібно? Питання риторичне. Тому, хто претендує на роль того, хто визначає, де є дезінформація, а де ні. У відсутності визначення цей хтось отримує необмежений простір для розсуду. Що цілком зручно для виконавчої влади і вкрай незручно для всіх інших.

Що можна було б робити насправді

Якщо мета справді полягає у зниженні ризиків ворожого інформаційного впливу напередодні виборчого процесу - є чотири напрямки, з якими варто було б працювати замість боротьби з форматом.

Прозорість фінансування медіадіяльності, у тому числі онлайн-каналів, незалежно від їх організаційно-правової форми. Розкриття джерел доходів, рекламних контрактів, бенефіціарів. За моделлю, близькою до DSA та національних законодавств про прозорість політичної реклами - на кшталт французького Loi Avia після його доопрацювання.

Ефективна процедура notice and action для незаконного контенту з чітко визначеними категоріями і судовим контролем за блокуваннями. Бо чинна практика блокування ресурсів за рішенням РНБО без судового розгляду неодноразово ставала предметом критики з боку міжнародних організацій моніторингу свободи слова. І буде ще не раз.

Законодавче визначення поняття "дезінформація" з достатнім ступенем юридичної визначеності, що відповідала б тесту "якості закону" у практиці ЄСПЛ. Без цього все решта - це регулювання на пісочному фундаменті, яке валиться при першій же скарзі до Страсбурга.

Розвиток інструментів публічного фінансування суспільного мовлення і незалежної журналістики, інституційно ізольованих від виконавчої влади. Як спосіб зміцнити медіасистему зсередини, а не лише душити її ззовні обмежувальними заходами.

Замість висновку

Стурбованість Ярослава Юрчишина щодо ризиків інформаційного впливу у чутливі періоди - річ зрозуміла з точки зору публічного інтересу. Виборчі кампанії дійсно є вразливими. Іноземне фінансування пропаганди дійсно існує. Усе це правда.

Неправдою є спосіб, у який ця правда обертається на регулятивну ініціативу. Орієнтація на анонімність формату не відповідає ні логіці європейського медіаправа, ні стандартам конституційної пропорційності, ні практиці захисту журналістських джерел. Юридично послідовний підхід регулює фінансування, координовані поведінкові патерни і конкретний протиправний контент - тобто ті аспекти, які власне і породжують ризик. Незалежно від того, в анонімному чи реєстрованому форматі вони реалізовані.

Дискусія про регулювання цифрових медіа в Україні потрібна. Без неї інформаційний простір продовжуватиме функціонувати у режимі "хто перший знайшов спосіб монетизації". Але продуктивність цієї дискусії залежить від того, наскільки вона буде вестися в логіці європейських стандартів, конституційного тесту на пропорційність і практики ЄСПЛ. А не в логіці швидких ярликів, які потім доведеться з гіркими гримасами узгоджувати з зобов'язаннями України у межах євроінтеграційного процесу.

Бо саме ці зобов'язання, на хвилиночку, є умовою членства в ЄС. Того самого, до якого Україна нібито рухається. Якщо я нічого не наплутав.