Націоналізм меншовартих

8 березня 2016, 10:00
Говорячи російською, ми приєднуємось до російського культурного простору.

Бачу, знову повертається епоха мовосрачів.

І полягає в цькуванні російськомовних українців: ледве не вони винні, що Росія на нас напала (можна подумати, Путін дійсно вболіває за права російськомовних).

Про шкідливі наслідки такої лінії говорити, думаю, зайве.

Але як до цієї дурниці дійшли?

Є думка, і цілком слушна: чим менше в Україні російської мови - тим слабший на Україну російський вплив.

Звісно, не тому, що говорячи російською, ми даємо Путіну привід захищати себе . Якби всі говорили українською - Путін оголосив би нас або братнім народом у полоні політиків, що продались Америці , або росіянами, у яких свій діалект , або росіянами, яких жорстокі бандерівці примусили говорити своєю мовою .

Говорячи російською, ми приєднуємось до російського культурного простору. А ця культура суціль складається з підвалин, на яких тримається русскій мір - гордовите варварство і імперіалізм, і російска агресія проти України - лише прояв.

Російська мова в Україні - як паління. Шкідлива звичка, але не привід для цькування і заперечення патріотизму.

Скажу відверто - я не патріот і не був ним зі школи. Україну я підтримую тому, що вона б ється на боці гуманізму.

Але чому так багато людей задля мети зробити Україну україномовною обрали засіб цькувати російськомовних українців, заперечувати їхній патріотизм, виштовхувати їх з української політичної нації ?

Перш ніж когось до чогось примушувати, слід вдосконалити себе.

Хіба це вже зроблено? Хіба кожен українець, який вдома говорить українською, на роботі і на вулиці теж з усіма говорить українською? Нє-є-є, до цього іще далеко.

Я, буває, зайду в крамницю - двоє продавців між собою лялякають українською. Я до них звертаюсь українською - вони мені відповідають російською.

Причина - радянське виховання. Воно привчило нас соромитись української мови. Наприклад, я подолав цей комплекс лише минулого року (і то, якщо мушу говорити до людини, якої побоююсь - збиваюсь на російську). Мене в школі (українській!) вчили: говорити з незнайомцями треба російською, бо її всі знають. Якщо ти заговориш українською - може виявитись, що людина української не розуміє, отже, це нечемно.

Ну і культурна політика: співати українською дозволялося лише в шароварах. Так що про людину, яка поза сім єю говорить українською, сприймали як видно, що з села приїхав , або ж клятий націоналіст .

Умовляючи державу примусити людей говорити українською, мовошовіністи продовжують радянську політику: при УРСР держава також змушувала на офіційних заходах говорити українською, підкреслюючи уявлення, що добровільно у тверезій пам яті ніхто на цю мову не перейде.

І, мабуть, найголовніше: у дитячому садку вихователька могла раз чи два перекривляти україномовну дитину, тим самим зорганізувавши на неї цькування.

Людині, яка переконана у власній меншовартості, дуже важко подолати свій комплекс. Натомість хочеться зривати злість на інших.

Я проводжу паралель з інщою цікавою мені темою.

Професійні ЛГБТ-активісти зовсім не прагнуть завоювати симпатію суспільства, вони суспільство зневажають. Їх стратегія - підлизатися до влади (і української, і західних держав, що мають вплив на Україну), щоб влада кийком змусила суспільство поважати їх. І при цьому самі себе не поважають. Якщо треба зганьбити опонента-гомофоба, на нього малюють карикатуру у гомосексуальному антуражі.

Мушу розчарувати мовошовіністів.

Політика цькування російськомовних - не тільки негуманна і антидержавницька, але і неефективна.

Неможливо когось до чогось привчити, якщо не подаєш власний приклад.

Допоки україномовні самі соромляться української мови - вона ніколи не стане респектабельною. Ні цькуванням, ні державним кийком не заміниш самоповагу.

З другого боку, в нинішньому становищі є величезний потенціал, щоб зробити українську престижною.

Треба всього лиш нагнутися і взяти.

Нагнутися через свій комплекс меншовартості. На роботі і на вулиці говори з усіма українською.