28 травня, 18:39
Під блиском інновацій та міжнародних премій формується новий тип держави — без інституцій, без підзвітності, зате з красивим інтерфейсом і безальтернативним контролем.
Вступ: гачок для довіри
У країні, що воює, реформує, розпадається і модернізується одночасно, потрібні герої. Бажано — молоді, технократичні, фотогенічні. Такі, які не несуть тягаря минулого і виглядають як майбутнє. Україна знайшла собі такого героя — Михайла Федорова. Його називають архітектором «Дії», цитують у міжнародних медіа, показують в Давосі й на Netflix.
Але що, якщо Федоров — це не архітектор, а вітрина? Що, якщо «Дія» — не про сервіс, а про приховану централізацію контролю, де громадянин більше не суб’єкт права, а об'єкт алгоритму?
Ця колонка — про те, як красива обгортка цифрової трансформації приховує формування нової постдемократичної моделі, де відповідальність зникає, а влада переходить до непрозорих цифрових каст.
“Дія” — не продукт, а оболонка
Попри публічну риторику, «Дія» не є повноцінним програмним продуктом, що контролюється державою. Це інтерфейс, портал, вікно до державних реєстрів. Вона не зберігає дані, не адмініструє їх, не гарантує їхню цілісність. Усі ризики — на стороні інших структур: Мін’юсту, СБУ, Держспецзв’язку.
Це дозволяє створити ідеальну модель безвідповідальної централізації: якщо все працює — дякувати Федорову, якщо щось зламалося — питати з інших.
Цифровізація як ширма для корупційних потоків
Усе, що пов’язане з “Дією”, — це не лише API, а ще й гроші, підряди, гранти, ліцензії та сервісні контракти. Їх отримують вузьке коло афілійованих структур, які не мають конкурентів і не проходять незалежний аудит.
Бренд “Дія” фінансується донорами, обслуговується приватними компаніями, а розробляється людьми, які часто взагалі не є державними службовцями. Усі вони — під одним фасадом прозорості, яка, насправді, є лише блиском, за яким ховається тінь.
Привчання до контролю — UX замість конституції
«Дія» створює нову норму: якщо зручно — значить, правильно. Але за зручністю ховається тотальна цифрова дисциплінація. Ти більше не обираєш: ти мусиш користуватися сервісом, бо інакше — не отримаєш довідку, виплату, голос, право.
Замість інституційного захисту — інтерфейс із checkbox’ом, замість апеляції — статус “заявку оброблено”, замість процедури — push-сповіщення. Громадянин перетворюється на користувача, який не має прав, а лише дозволи.
Федоров як фасад — хто за лаштунками
Уся система побудована навколо фігури, яка має бути ідеальною для довіри: Федоров молодий, не заплямований, емоційно м’який, фотогенічний. Але насправді — це не реформатор, а упакований персонаж. За ним — непрозорі гравці, які визначають потоки, контракти, доступи.
Федоров не має прямого впливу на бекенд, але його використовують як броню для критики: нібито критикувати “Дію” — це бути проти прогресу.
“Держава як платформа” = влада без відповідальності
Ідея “Дії” як моделі майбутньої держави означає, що інституції стають зайвими. Парламент, суд, публічна служба — замінюються алгоритмом, сервером, скриптом. Людина — це ID, процес — це код, рішення — це лог. Але цей код пише не народ, не депутати і не Конституційний суд, а ті, хто не підзвітний узагалі.
Це і є постдемократія — система, в якій усе виглядає прозоро, але вплив і контроль належать платформі, а не суспільству.
🔚 Підсумок: Коли зникає держава, з’являється інтерфейс
Михайло Федоров — це не айтішник, не міністр, не революціонер. Це бренд, створений, щоби ми не питали: хто має root-доступ, хто отримує контракти, хто дивиться на нас через камеру фронтальної держави.
“Дія” — це не про зручність. Це про звичку до підкорення. А коли народ звикає жити через інтерфейс, він втрачає навичку питати: “Хто стоїть за кодом?”