А далі почалася розмова, з якої випливає одна незручна теза: війна сьогодні йде лише там, де є авторитарне правління, і воює не нація з нацією, а диктатор із диктатором.

Економіка збитків, у якій живе росія

путін, іронічно зауважує Чеславський, дуже класний економіст. Він побудував економіку збитків: прибутки йдуть кооперативу, збитки - державі. До половини ВВП фактично працює на оборонку, десь близько 300 мільярдів доларів засекречено. Це Ростех, це Чемезов, це Ковальчуки, і вони пожирають одне одного. Не випадково на Міністерство оборони поставили Бєлоусова, бухгалтера, а не військового: бо Шойгу, мовляв, крав недостатньо, у нього постійно "залишалися гроші". Війна - це шалені прибутки, ніхто не перевірить, скільки списали.

Тільки арифметика перестала сходитися. Те, що вони витрачають і забирають, тепер не залишає нічого на саму війну. За п'ять років російські олігархи канібалізували все, що можна: перехопили підприємства одне в одного, забрали закордонні бізнеси. Це вже кримінальна стадія, коли прибуток не росте, гроші є, але вкладати їх ані у війну, ані в економіку ніхто не буде. Стратегії виходу немає. Для повноти картини - історія режисера ВГТРК, який роками робив паралельний випуск новин спеціально для путіна, щоб показати, як усе файно. Цар не винен, царя обманюють усі. І цареві дозволяли в це вірити.

Що робити Україні, поки росія падає

Найгірше, додає Романчук, що ми не знаємо, чого просити в партнерів, і торгуємо не тим. На конференціях ділять гіпотетичні мільярди на відбудову - згадаймо ще Лугано 2022-го з його 750 мільярдами, - але фонди це не про розвиток, це про те, як домовляться між собою великий бізнес Німеччини, Польщі, Франції та наші олігархи. А 97 відсотків українців потім спитають, навіщо взагалі була та перемога, якщо суб'єктністю країни користуватимуться не вони.

Романчук пропонує інше завдання: український уряд має взяти стратегію на основі вільного ринку і найкращих світових зразків - Тайвань, Ірландія, Естонія, Польща 90-х. Ніякої дискримінації бізнесу за паспортом. Ніякого олігархату, ніякої монополії - ні приватної, ні державної, ні корпоративної. Дерегуляція й демонополізація монополістів: продати Приватбанк консорціуму з чотирьох-п'яти акціонерів, так само вчинити з Укрпоштою, з Укрзалізницею, з іншими потужними компаніями, впустивши в корпоративне управління білорусів, поляків, чехів, німців, швейцарців як приклад того, що Україна не дискримінує за походженням. Замість того щоб нав'язувати нам наглядові ради, з яких вимиватимуть кошти, треба дати іноземним банкам напряму фінансувати український бізнес під нормальні правила. Навіщо монополія гривні, якщо можлива конкуренція валют і стандартів? Тим паче що макроекономіка й так на межі: Національний банк 25 років живе з інфляцією близько 13 відсотків, імпорт - 84-85 мільярдів доларів проти 40 мільярдів експорту, і нові десятки мільярдів зовнішніх вливань лише доб'ють український експорт замість того, щоб його підняти. Іноземці, які пробували зайти у Львів, Київ, Вінницю, чесно розповідають, як їх обібрали олігархи й чиновники. Ці кейси і є внутрішні вороги, з якими треба розбиратися, а не історія Бандери.

Мрія про спільний простір

За всім цим стоїть проста візія. Після перемоги - звільнена Білорусь, а разом із нею спільний конкурентоспроможний ринок Польща, Україна, Молдова, вільна Білорусь. Єдина культура, споріднені мови, вільний рух товарів, послуг, грошей і людей - і потужна суб'єктність у Брюсселі на будь-якому майданчику. Заважають цьому лише амбіції людей, які не вміють думати перспективно й спекулюють на минулому. Польща, до речі, вже втратила Гданськ: не захотіла грати - і розподілом коштів на відбудову та своїми фірмами тепер керуватимуть британці, французи, іспанці, німці, португальці. Це і є ціна вибору між історичним скелетом і реальним бізнесом.

Сім кроків замість гасел

Тому й фінальний заклик ефіру не про історію, а про дію, додає Коновальчук. Є сім кроків до перемоги, є справедлива мобілізація, є майданчик FB.ua, де кожен може висловити свою позицію - не петицією, це слово влада вже спаплюжила, а плебісцитом, зверненням народу як джерела влади. На державу надіятися особливо нема на що, тож допомагати одне одному доведеться самим: сусідам, близьким, тим, хто цієї ночі втратив дах. Побудувати нормальну державу з нормальним ставленням людей одне до одного - це не щось захмарне, це те, на що українці сьогодні цілком спроможні.

І головне, з чим варто вийти з цієї розмови. У нас різна історія з поляками, білорусами, німцями, угорцями, але майбутнє в нас спільне й цілком нормальне, якщо політики не роздмухують старі рани заради виборів. Бо війна зараз - не між націями. Війна - між диктаторами. І там, де немає диктатора, немає й війни.