Міфологія "єдиного народу", частина друга

В минулому пості Міфологія "єдиного народу" ми навели документальні підтвердження, що українці 15-18 століть абсолютно не відчували себе одним народом з росіянами. Навпаки, національна самосвідомість та почуття окремішності було властиве всім станам українського суспільства: князям, панам, рядовим шляхтичам, духовенству, інтелектуалам, міщанам, козакам.

Було анонсовано спростування єдності у часи Київської Русі, отож ось воно.

Вітчизняні літописи як витвір орієнталізму

На жаль, ми не маємо достатньої кількості джерел, аби так само легко, як минулого разу, аргументувати свої тези. Справа в тому, що народи, що жили в Київській Русі не мали власної високої культури і писемності. Домінував єдиний культурний комплекс - комплекс Руської землі (в цьому пості вираз "Руська земля" вживається у вузькому сенсі - трикутник Київ-Чернігів-Переяслав). Тож мало не єдиними джерелами є витвори авторів з імперського центру. Автори, де б вони не проживали, були носіями центральної ідеології з усіма витікаючими наслідками.

Також іноземці часто дивилися на провінціалів Русі очима центру (бо центр "говорив" за провінціалів замість них).

Головними джерелами з історії Київської Русі є літописи. У найдавніших частинах літописів легко помітити тенденцію: автор мимохіть і як належне принижує, глузує та нехтує племенами, що проживають за межами Руської землі.

Наведемо кілька прикладів.

Почнемо з полян. Поляни були племенем, що (згідно літопису) населяло територію Руської землі. Ось як книжник описує їхній "норов":

"Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а назавтра приносили для її родини те, що за неї дадуть."

(Тут і надалі цитати з Літопису Руського Іпатіївського списку).

Автор літопису прихильно описує полян, ставиться до них із симпатією. Тут літописець порушує християнську тенденцію: як правило, християнські автори не наділяли язичницьких племен якимись чеснотами. Поляни ж мають звичаї, що перегукуються із християнськими канонами поведінки.

Різко контрастує із "майже християнами" опис інших племен:

"Деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон."

Бачимо разючу різницю у норовах полян та "інших поганих": книжник-християнин наділяє перших чеснотами, а других - гріхами.

Насмішку над ільменськими словенами демонструє пасаж із ПВЛ про візит Апостола Андрія до цього племені:

"І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,— здивувався їм... І пішов він .. у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм. ... І, це чувши, [римляни] дивувалися."

Також презирство до новгородців демонструє наступний анекдот. Свого часу новгородці попросили у великого князя Святослава Хороброго призначити їм князя-намісника. На що Святослав відповів:

"«Аби хто до вас пішов!» І відмовився Ярополк, і Олег також."

Новгородці були не єдиним об’єктом насмішок з боку киян і автора, що ретранслював відповідне світосприйняття. Ось як глузують руси із радимичів:

"Послав перед собою Володимир (Великий - ОН) Вовчого Хвоста (воєводу - ОН). І стрів він радимичів на ріці Піщані, [і] побідив Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. "

Наведемо ще один літописний уривок, присвячений походу Володимира на болгар. Після бою воєвода Добриня допитав полонених:

"сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я полонених, і всі вони є в чоботях. Сі данини нам не платитимуть, підемо оба шукати лапотників»."

Очевидно, під "лапотниками" Добриня мав на увазі предків росіян, що носили "лапті".

Як бачимо, у літописі чітко простежується імперсько-орієнтальний мотив. Населення політичного ядра держави, поляни, наділяються чеснотами, провінціали ж - навпаки. Підкорені племена описуються дикими, трохи смішними, нездатними до війни (Вовчий Хвіст розбиває радимичів одним авангардом), природженими холопами-"лапотниками". До них ніхто не хоче йти княжити, адже треба покинути метрополію і жити серед цих дикунів.

Що нам розказав літопис?

Як видно з літописів, автора не особливо турбує етнічна ситуація. Починаючи з 11 століття, літопис набуває характеру хроніки і стає видно, що саме цікавить книжників: династичні перипетії та християнство.

Книжник описує племена лише в цьому контексті. Він вважає за потрібне описувати їхню мову, традиції і обряди, аж поки в їх землі не утвердиться християнство і не сяде князь із дому св. Володимира. З цього моменту словени стають новгородцями, сіверяни - чернігівцями, кривичі - смольнянами і т. д. Усіх жителів держави літописець називає "руськими людьми". Здавалося б, це є доказом існування "єдиного народу". Та ми пам’ятаємо, що літописання творилося в інтересах імперського центру носіями тої самої імперської ідеології. Тож такий формат ведення хроніки це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом «в одній державі — один народ», а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою «обрусения инородцев», це ж саме спостерігалося і в Совєцкому Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей — радянський народ"), Польщі, Німеччині. І навіть у цій ситуації ще 12 столітті, у момент інтенсивного розпаду імперії, полоцькі князі названі "кривицькими князями", що свідчить про "живучість" племінної ідентичності кривичів.

Тим не менше, книжник залишив нам доволі детальну картину етнічного розмаїття Східної Європи напередодні постання держави Київська Русь.

Почнемо з наступного уривку:

"се тільки слов’янський язик на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, ... волиняни."

Тут описана група племен Русі, що розмовляє однією мовою. Одразу кидаються в очі кілька речей.

По-перше, тут перемішані як племінні, так і міські назви. Автор ужив замість "ільменські словени" "новгородці", а замість "кривичі" - полочани. Отже, "слов’янською мовою" говорять тіільки містяни, а не відповідні племена повністю. Якби автор вважав, що смольняни й псковичі теж розмовляють цією мовою, то або вказав би це явно, або просто використав загальну для цих міст племінну назву - "кривичі".

По-друге, окрім двох міст, племена "слов’янської мови" локалізуються на території України, а ареал її поширення приблизно відповідає українській етнічній території 16 ст. (див фото 1 і фото 2). Виняток становить плем’я дреговичів, яке розташоване на території нинішньої південної Білорусі.

Оскільки Руська земля входить до цієї "території слов’янської мови", можемо сказати, що під "слов’янською мовою" книжник має на увазі мову метрополії, яку населяли предки українців. В цьому руслі не дивно, що містяни Полоцька та Новгорода розмовляють мовою метрополії: це стандартна ситуація для імперій. Згадаймо польськомовний Львів посеред україномовної Галичини, чи німецькомовну Прагу в Чехії, іспаномовне Сантьяго-де-Чилі і т. д.

Отож занотуємо, що до списку племен "слов’янської мови" не потрапили кривичі, вятичі, радимичі, ільменські словени.

З літопису ми дізнємося, що вятичі та радимичі хоч і не були "слов’янської мови" (тобто, не розмовляли так, як поляни, древляни...), проте були слов’яномовними в сучасному сенсі:

"були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів."

Також книжник прямо вказує наступні народи, що відрізняються за мовою:

"А се — іних язиків, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб."

Тут бачимо балтські та фіно-угорські народи.

Отож, ми можемо згрупувати племена наступним чином:

1. Племена "слов’янської мови": поляни, деревляни, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни.
2. Племена, що не відносяться до літописної "слов’янської мови", але є слов’яномовними в сучасному сенсі, бо походять "від ляхів": радимичі, вятичі.
3. Невизначені племена: кривичі.
4. Балтські та угро-фінські племена "іних язиків": чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Населення політичного ядра Київської Русі. Поляни. Русь

З того ж літопису ми дізнаємося, що першими прийняли етнонім "Русь" жителі Руської землі - поляни.

Наведемо наступний уривок:

"слов’янський язик і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була."

Перелічуючи слов’янські народи, автор пише:

"і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть Русь."

Отже, саме на полянах переплітаються "Русь", "слов’янська мова", саме поляни фігурують в цих пасажах, де нібито йдеться то про "слов’янство", то про "руську" мову.

Єдиний висновок з цього -що на той момент лише поляни мали ексклюзивне право називатися руссю.

Загалом, таку ж картину малює Костянтин Багрянородний у своєму трактаті "Про управління імперією". Він не знає полян, натомість у Києві та його околицях проживають руси. Поза територією росів (Київщиною) знаходяться території їх васалів (кривичів, древлян, "лендзян", дреговчів, сіверян), яких Костянтин об’єднує поняттям "зовнішня Ро́сія" - землі, які підкоряються росам, але не є їхньою етнічною територією.

Перегукується з інформацією літопису та трактату "Про управління імперією" і "Східно-Франкська таблиця племен". Там народ русь поміщений між древлянами та хозарами, але відсутні поляни.

Мовні дослідження. Чи існувала єдина давньоруська мова?

Єдиної "спільносіхднослов’янської" мови не існувало, що ми фіксуємо у літописі. Також цей факт доводять численні мовознавчі дослідження. Навіть такий адепт "спільносхіднослов’янської мови", як О. О. Шахматов констатував розділення спільної мови до виникнення держави.

“в історичну епоху… руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на кілька наріч...., бо вже в найдавніших рукописах, писаних у Новгороді, помічаються різкі діалектні особливості, чужі київському півдню”.

(Шахматов А.А. Историческая морфология русского языка. – М., 1957. – С. 15.)

Видатний український учений Ю. Шевельов (також Півторак і Тищенко) взагалі відкидав осібну від загальнослов’янської, але спільну для східних слов’ян мову.

Хай там як, але в рамках Русі як держави ані літописець, ані Шахматов, ані тим більше Шевельов не знаходять спільної для східних слов’ян мови. Більше того, до складу Русі входили на різних підставах зовсім різні народи, які не були слов’янами.

На Півдні щитом проти степовиків стояли "свої погані" - Чорні Клобуки, кочові племена торків і берендеїв. На північному сході в Ростові жило угро-фінське плем’я меря, в Муромі - мурома, у Білоозері - весь. На заході Русі платило данину балтське плем’я ятвягів.

Руська земля у широкому і вузькому значенні

На даний момент загальновідомим є факт двох сенсів поняття Руська земля. Вище я використовував це поняття лише у вузькому сенсі. Але це словосполучення прикладали також і до всіх земель Київської православної митрополії, тобто куди сягала "руська церква".

Тим не менше, у випадку існування єдиної народності виглядало б доволі дивно, що, скажімо, новгородець би написав наступне:

"Від Сьомки до Кулотки. Щодо того, що ти казав Несді про гроші, то коли ти їздив до Русі з Лазовком, тоді він взяв їх у мене в Переяславі."

(Новгородська берестяна грамота №105, бл 1170року. Цитата за «Древненовгородский диалект». А. А. Залізняк)

Чому переміщення з Новгорода до Переяслава називається "поїздка в Русь"? Особисто я, їдучи, скажімо, з Херсона до Києва, а звідти до Кам’янця-Подільського не називаю це "поїздкою в Україну". Оскільки територія України представляє з себе суцільний ареал українців, була б дивна сама постановка такого мовного звороту.

Для нас цінним є те, що берестяні грамоти передають реальне відчуття людини того часу, а не офіційну ідеологію.

Та навіть літописи чітко розрізняють "провінційне" і "руське".

Наприклад, в контексті зустрічі Ізяслава ІІ Київського та його брата Ростислава Смоленського (середина 12 ст.) літописець пише:

"Прийшов Ростислав з усіма руськими полками і зі смоленськими".

Археологія

Про різноетнічність населення Русі писали не тільки літописці. Про це говорять сучасні лінгвісти, археологи. Зокрема, маємо численні археологічні свідчення про своєрідность посуду, ювелірних виробів, домобудівництва, традиційного одягу та прикрас в різних регіонах Русі. На цій підставі академік П.Толочко виділяє три групи племен: південно-західна (поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східна (вятичі, радимичі), північно-західна (дреговичі, кривичі, словени). Для кожного з цих регіонів властивий свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості, своєрідність культури, зокрема таких прикрас традиційного одягу як скроневі кільця.

Консолідуючий ефект Києво-Руської державності

Звичайно, як у всякій багатоетнічній державі імперського типу, у Київській Русі проходили консолідаційні (в тому числі етнічні) процеси навколо пануючого етносу, що мешкав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак, їх інтенсивність пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужними через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточне формування державної структури Русі відбулося в кінці 10 ст., а в середині 12 ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства.

Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до прийняття місцевою аристкратією князя-намісника. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на безкраїх лісових просторах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша, порівняно з Руссю, надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські та тюркські народності.

Висновок

Як ми бачимо, ми не маємо підстав говорити про єдину народність. Проти цього кажуть і археологія, і лінгвістика, які фіксують суттєві відмінності у мові та матеріальній культурі. Строката етнічна структура населення напередодні постання держави, змальована літописцем, також не залишає сумніву: така поліетнічна спільність не могла уніфікуватися за відносно короткий проміжок часу на величезній території без належних комунікацій та бюрократичного апарату. Почуття єдності було притаманним лише для нечисленного прошарку імперської еліти і не знаходило відклику в серцях новгородських купців.